На кожну кольорову революцію знайдеться свій відбілювач

Важливо розуміти, що це зовсім не початок, а тим більше не кінець українсько-російського морського бою, який дипломатичною мовою прийнято називати стратегічним партнерством.

Незручністю є те, що з боку України ціла когорта капітанів, які спочатку мають знищити одне одного, щоб зрозуміти, що корабель, власне, вже давно не "побєда", а "бєда", який йде на дно.

Особливістю з російського боку є те, що матрьошка із Путіна і Медвєдєва веде стратегічно бездоганну гру. Навіть їхні холості постріли по наших цілях – як то візит патріарха Кирила до Києва – перетворюються для нас у хімічну атаку з потужними наслідками, чому сприяють усі відомі лідери із синдромом гетьмана лівобережної України.

Треба віддати належне російським режисерам.

Спочатку Кирило зав’язує духовні вузлики двох братніх великих народів. У наступній сцені – в розігріте християнське серце українця проникає гіркий смуток Дмитрія Анатолійовича про антиросійський курс адміністрації Ющенка.

Велика спокуса виділити кілька майстерних художніх прийомів зі звернення російського президента.

Зокрема гіпербола, тобто літературне перебільшення про "антиросійську позицію України у зв'язку з варварським нападом режиму Саакашвілі на Південну Осетію" – як відомо, "антиросійську позицію" зайняло усе світове товариства, за винятком Нікарагуа.

Хороша літературна фігура про НАТО: "Політичне керівництво України, ігноруючи думку громадян своєї країни – не кажучи вже про відому Вам позицію Росії, – уперто продовжує курс на вступ до НАТО. Причому в якості "аргументу" використовуються натяки на "російську загрозу" безпеки України, якої, як Ви чудово знаєте, немає і бути не може".

Останнє твердження є неабияким применшенням, особливо якщо брати до уваги попередній абзац про події в Грузії.

Ще одне.

"Складається враження, що в Києві послідовно домагаються розриву усталених економічних зв'язків із Росією, у першу чергу в сфері енергетики". У багатьох таке враження, але одне уточнення географічного характеру – розриву домагаються не в Києві. Хоча б тому, що у Києві навіть з реакціями на заяви складно…

Можна продовжувати, але хотілося б ще звернути увагу на час. Американці називають це "perfect timing", що перекладається як ідеальне планування. Весь український політикум на курортах, окрім звісно Неї, яка роздає квартири, бо, як відомо "Вони відпочивають – вона працює".

В українського інформаційного простору вимушена дієта, а відповідно – голод. Тому послання від Медвєдєва одразу наповнило червоним та чорним жирним мереживом заголовків новинні стрічки усіх ЗМІ.

Єдине, що трохи попсувало інформаційну картинку – це Ратушняк, який теж добре попрацював на міжнародний імідж України, але дещо по іншому вектору.

Важливо розуміти, що незабаром зима. А в українсько-російському контексті – це означає похолодання в прямому газовому сенсі. І нарешті кульмінація – президентські вибори. Хто має сумнів, що заява російського президента 11 серпня і вибори українського президента 17 січня – це хронологія різної історії?

Тепер спробуємо розібратися, до кого звернена заява Дмитра Медвєдєва.

Найменше до Віктора Ющенка. Його рейтинг у три відсотки не загрожує Росії вступом України до НАТО та ЄС, а відтак навіщо переводити чорнила.

Найбільше – до українського виборця. Одного разу, у 2004 році, він уже зробив історичну помилку. У найбільш інтимний момент, в кабінці для голосування, український виборець зрадив В.В. Путіну.

Очевидно, що для родинних українсько-російських зв’язків друга зрада фактично означатиме розлучення. І Москві є чого турбуватися, бо доведеться остаточно попрощатися із майном, яке сьогодні, ще здається, можна повернути чи то коханням, чи то погрозами.

Заява безумовно мала бути почута українськими кандидатами. Усіма без винятку. Вона має на меті сформувати риторику майбутньої політичної кампанії.

Якщо парламентські вибори 2006 року проходили під гаслами, хто краще поведе Україну вперед до Європи, то президентські вибори 2010 мають пройти під гаслами, хто краще поведе Росію назад в Україну, або щось на зразок.

Заява була розрахована, безумовно, і на російського громадянина. І судячи з рейтингу підтримки росіянами свого керівництва, та близький до нього рівень ворожого ставлення росіян до України, стара добра пропаганда в Росії працює ефективніше, ніж незалежна журналістика в Україні.

Заява також розрахована на Європу. Схоже, що їй буде ще важче реагувати, ніж Віктору Андрійовичу. Після грузинських подій вона на такому шпагаті між європейськими цінностями і співробітництвом із "Газпромом", що кожен рух може спричинити больові відчуття в найчутливіших місцях…

Тепер про головне – про реакцію українських державних мужів.

З огляду на коментарі, всі українські політики відреагували як кандидати, що добре знають соціологію голосів електорату східної та південної України. Жоден – як український лідер.

Шановні учасники перегонів, Вікторе Федоровичу, Юліє Володимирівно, Арсенію Петровичу, Володимире Михайловичу, і далі за списком, – ви не зовсім зрозуміли!

Це не заява Дмитра Анатолійовича особисто до Віктора Андрійовича, це гірше ніж те, що заступник керівника "Кобри" показав Яценюку, коли той був спікером парламенту.

Це всім вам разом і кожному особисто, владі, яка представляє і хоче представляти український народ, а саме 46 його мільйонів.

У принципі, реакція старої когорти передбачувана.

Тимошенко у своєму стилі відповідає і "так", і "ні" на питання "Так чи ні?". Якщо ще не відповіла, то незабаром це зробить.

Янукович відповідає так, що складається враження, ніби він працює на півставки в українській опозиції, і на півставки в російській адміністрації.

Литвин заявив, що цю ситуацію кандидати будуть використовувати "для мобілізації електорату", і цією ж заявою почав його мобілізувати.

Серед нових облич – ситуацію прокоментував Арсеній. І поки що складно уявити, як його реакція вписується в стратегію "врятувати країну".

Ющенко. Очікування його реакції відгукнулося десятками коментарів, блогів та статей в українських ЗМІ.

Цієї відповіді очікувало не 3% виборців, які сьогодні підтримують Віктора Андрійовича, а принаймні 52% людей, які у 2005 голосували за Президента незалежної України.

Рейтинги до непізнаваності змінилися, але попит на лідера в державі залишається. І хоча, здавалося, мовчазна пауза затягнулася до непристойності, Ющенко дав дуже гідну відповідь. Це відповідь вже не кандидата, але ще Президента.

Всі ці події наводять на думку, що помаранчева революція безумовно стала епілогом до старої історії, але лише передмовою до нової. І що на кожну кольорову революцію знайдеться свій відбілювач.

Олег Рибачук