Який шлях у Конституційної реформи в Україні?

Сьогодні більшість політиків, аналітиків, громадських діячів та й просто розумних людей розуміють, що без здійснення комплексної демократичної конституційної реформи подальший розвиток держави Україна практично неможливий.

На жаль, на можливість проведення конституційної реформи сучасна українська політична еліта дивиться виключно під кутом зору власної політичної вигоди та доцільності політичного моменту. Події 2004 року стали негативним досвідом прийняття конституційних змін в українському парламенті.

Проблемою прийнятих змін стало те, що вони приймалися поспіхом, вносили в Конституцію розбалансованість у відносинах між гілками влади. Основне завдання політичної реформи її ініціатори бачили у збільшенні повноважень парламенту та уряду за рахунок обмеження повноважень президента.

За зразок була модель так званої "парламентської" республіки, коли уряд формується парламентом, а президент грає лише другорядну роль та призначається самим парламентом.

Однак, внаслідок гострої політичної боротьби, першочерговий задум реформи не було втілено у життя. Президент залишився досить сильною політичною фігурою: він і далі обирається всенародно і має достатні повноваження як щодо уряду, так і щодо Верховної Ради.

Та "модель" влади, яку ми отримали з прийняттям реформи, наразі не є схожою на більшість європейських аналогів. Український варіант більше має спільного з "напівпрезидентською" моделлю, яка є досить специфічною.

Через п'ять років її прийняття та застосування стає зрозуміло, що владний дуалізм згубно впливає на всі політичні процеси в державі.

Але чи можливо прийняття у Верховній Раді Конституції, що відображала б інтерес українського народу, а не тільки "організованих політичних груп", що представлені у парламенті?

Події літа 2009 року, коли Партія Регіонів та БЮТ продемонстрували готовність до зміни Конституції у своїх власних інтересах, брутально ігноруючи волю народу та демократичні цінності, стали яскравим прикладом ставлення політиків до Конституції та їх бачення конституційної реформи.

Взагалі можна поставити під сумнів розуміння політиків Основного закону, як інструменту гарантування демократичних засад державного ладу та стійкої правової основи для країни.

За допомогою зміни Конституції, політичні гравці намагаються переформовувати політичне поле собі на користь. Відповідно, будь-який варіант конституційних змін у виконанні чинних політиків буде віддзеркаленням тимчасового ситуативного консенсусу, а не стратегічно доцільної конституційної моделі.

Та й такий консенсус є практично недосяжним – з семи законопроектів різного змісту, що були внесені до Верховної Ради VI скликання, шість були відхиленні переважно з мотивів політичної доцільності, а не значення цих законопроектів для держави і суспільства.

На розгляді залишився тільки законопроект № 3251, яким пропонується обмежити недоторканність народних депутатів та президента. Але є сумніви щодо щирості народних обранців відносно цього законопроекту, тому що цілком ймовірним є негативне рішення щодо нього з боку Конституційного Суду в зв'язку з різною правової природою недоторканності цих посадових осіб.

Його прийняття у першому читанні здається передвиборчою політичною технологією а не щирим прагненням реалізації власних програмових засад всіх без виключення депутатських фракцій.

Який вихід з цієї ситуації?

Можливі два шляхи проведення конституційної реформи в Україні.

Кожен із кандидатів в президенти наголошує про необхідність прийняття або нової Конституції, або її нової редакції. Використовуючи існуючі механізми внесення змін до Конституції, їм нікому не обійти Верховну Раду.

Всі слова про те, що Конституцію може бути зразу схваленою на референдумі народом, є нічим іншим, ніж звичним українським популізмом.

Тому перший шлях – це прийняття змін до існуючої Конституції ВР. Але рівень недовіри в суспільстві до парламенту є надвисоким. Прийняття змін до Конституції або прийняття нової Конституції під тиском президентських погроз та залякувань існуючою Верховною Радою буде сприйматися більшістю громадян як ще одна політична технологія направлена на досягнення переваги однією політичною групою над іншою.

Перший шлях, в силу вище описаних причин, не призведе до прийняття дійсно збалансованої демократичної конституції, яка б сприймалась як "своя власна" більшістю громадян України.

Другий – прийняття нової Конституції українським народом. Цей шлях складний, але цілком ймовірний. Сьогодні в політичних та експертних колах все більш активно обговорюється ідея реалізації громадянами механізму установчої влади в Україні.

Чинна Конституція прямо вказує на наявність такого механізму. Відповідно до її статті 5, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Право визначати і змінювати конституційний лад в країні належить виключно народові і не може бути узурповане державою.

Ідея свого часу була розвинена та підкріплена Конституційним Судом, який в своєму рішенні від 11 липня 1997 дійшов висновку, що прийняття Конституції України Верховною Радою було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив ВР на її прийняття.

Це підтверджується пунктом 1 частини першої статті 85 Конституції, яка не передбачає права Верховної Ради на прийняття Конституції, а також статтею 156, згідно з якою законопроект про внесення змін до розділів, які встановлюють засади конституційного ладу в Україні, після його прийняття у Верховній Раді має затверджуватись всеукраїнським референдумом.

Право народу на прийняття Конституції КС підтвердив і у рішенні від 16 квітня 2008 року, встановивши: "що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні може реалізовувати на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою своє виключне право визначати та змінювати конституційний лад в Україні, шляхом прийняття Конституції у порядку який має бути визначений Конституцією і законами України".

Сьогодні виходом з політико-правової кризи в країні може стати саме реалізація установчої влади українського народу шляхом розробки та прийняття нової Конституції у спеціально створеному для цього органі – Конституційній Асамблеї (Установчих Зборах). Можливість та ефективність такого механізму підтверджується багатовічним світовим досвідом.

Головною перепоною реалізації такого шляху є неприйняття його більшістю народних депутатів та відсутність законодавчого врегулювання.

У Верховній Раді з травня 2008 року знаходиться законопроект № 2245 "Про процедуру підготовки нової редакції Конституції України".

Завданням цього проекту і є забезпечення реалізації установчої влади, зокрема права народу визначати і змінювати конституційний лад в Україні, відповідно до Конституції та рішень Конституційного Суду; ввести в правове поле діяльність спеціально уповноваженого органу установчої влади – Конституційної Асамблеї, зокрема визначити організацію, порядок формування та діяльності Конституційної Асамблеї.

Рік тому важко було уявити що такий законопроект взагалі може бути розглянутий в парламенті. Але й вода камінь точить… 22 жовтня 2009 року відбулося засідання комітету ВР з питань правової політики, на якому розглядався цей проект закону.

Комітет не спромігся дійти рішення взагалі. Половина його складу підтримала законопроект і пропонувала винести його на перше читання, інша – зняти його з розгляду без винесення до сесійної зали, що суперечить парламентський процедурі.

Ба більше. Наприкінці грудня минулого року один з відомих та шанованих в Україні дослідницьких центрів провів соціологічне опитування, де окремими блоком стояли питання щодо сприйняття громадянами ідеї реалізації установчої влади. Результати вразили навіть тих людей хто замовляли його.

На питання "Чи потрібно приймати нову конституцію України?", 42,2% респондентів відповіло – " так потрібно". 26, 6% висловилися негативно, 9,9 % – заявили що їх це не цікавить, а 21,4 % було важко відповісти на подібне питання.

Ще цікавіші відповіді були на два наступних питання. Так, на питання "Який шлях прийняття Конституції Ви вважаєте найкращим?" – всього 9,5% громадян довірили би прийняття Конституції Верховній Раді. Ще 18,8 % підтримали би прийняття Конституції на всенародному референдумі. Ще 12,2 % респондентів було важко відповісти на дане питання.

59,5 % громадян України підтримують "обрання на всенародних виборах спеціального органу – Конституційних Зборів, – що розроблять проект Конституції, який буде винесений на всенародний референдум для затвердження".

І ще це "більшою мірою позитивно вплинуло б на наміри голосувати за кандидата в президенти України, що підтримував би ідею скликання Конституційних зборів" у 32, 9 % виборців в Україні.

Ось такий резерв позитиву серед виборців проґавили наші кандидати. Виникає питання, чи взагалі чують "vox populi" наші політики ? Чи бавляться тільки у "власних пісочницях"?

(дослідження проводилося з 18 по 28 грудня 2009 року. Опитано 2009 респондентів у всіх регіонах України. Теоретична похибка вибірки – 2, 3 %).

З огляду на те, що політична еліта в Україні неспроможна на реалізацію Конституційної реформи, в силу існуючої політичної недовіри до політичних союзників або опонентів, а проблеми Конституції роблять українську державу все більш неконкурентоспроможною, росте сподівання що "конституційний пат" змусить політиків відкрити шлях для реалізації установчої влади українського народу.

Принаймні для майбутнього президента, якщо "народ" та "демократія" для нього не пусті слова – це був би найкращий шлях подолання політико-правової кризи в державі.

Віктор Чумак