Між правими і лівими: політичні смаки українців

Реальною правоорієнтованою політсилою в Україні був Народний Рух, який з часом роздробили, комерціонілізували і перетворили в політпроект з дорогим брендом, який, до речі, вже знецінився. Причиною того, що політпроекти правого спектру політичної палітри взяли гору над реальними політичними силами стало те, що населення, яке здебільшого політично не "підковане" та характеризується вкрай низькою політкультурою, ввели в оману.

Внаслідок маніпулювання свідомістю виборців виникло кричуще зміщення світоглядних акцентів: від політпроектів, які позиціонують себе як правоцентристські і користуються ліберально-консервативними гаслами, не спокушений в політиці виборець очікує не наведення ладу в сфері виробництва і вирівнювання балансу виробництво-споживання, не зміцнення макроекономіки і роботу на довгострокову та середньострокову перспективи, а задоволення дрібних приватних інтересів тут і тепер внаслідок популістської "роздачі слоників" у вигляді соцдоплат, соцпільг і всякого такого.

Продуцентами і заручниками такого "електорального перевороту", в першу чергу, стали БЮТ, ПР та НСНУ. І, цілком ймовірно, якщо вони найближчим часом не переглянуть цілу низку своїх засадничих позицій, дуже скоро можуть опинитися на смітнику історії. Їх місце після 2010-2012 займуть справді правоцентриські політичні сили чи їх союз.

Разом з тим, глибоко в уяві значної частини виборців укорінилася думка про те, що праві сили мають основну свою діяльність направляти на репрезентацію та/або реалізацію національних ідей і інтересів в усіх сферах суспільного життя, обстоюючи національну ідентичність та культурно-духовну самобутність титульної нації.

Це мають бути партії з ядром, сформованим національно свідомою інтелігенцією та культурною/духовною аристократією.

Водночас левова частка населення перебуває в досить розгубленому становищі щодо власної етнічної ідентичності та культурної приналежності. Вони стали жертвами русифікації, глобалізації та технологізації, перетворившись в хохлів, малоросів, молодших братів росіян, космополітів і просто споживачів попсової культури.

Тому для більшості з них національна ідея, українські традиції як і культура відійшли на другий план, хоча й не втратили свого значення остаточно.

Актуальними ж стали досить ємні та акцентуйовані, але технологічно нереалізабельні в сучасних умовах тотального політико-правового невігластва мас і розбещеності соціальної верхівки принципи на кшталт законності, порядку, примату національного інтересу, суверенітету і державності тощо.

Тим не менше праві проекти, не зважаючи на їх штучний популізм (цілеспрямовано доведений до рівня популізму) та наростаючу хвилю розчарування в спроможності влади дійсно навести лад, законність тощо, продовжують активно експлуатувати ці подразники на повну котушку.

А заразом формують і підтримують гіпертрофований попит на подібного роду гасла, борючись за електоральну підтримку або/та створюючи підвалини для зняття з себе відповідальності за популістську риторику і маніпуляцію свідомістю виборця.

Отже, склалося так, що:

– до природних очікувань населення щодо діяльності правих слід віднести продукування і обстоювання національних ідей та інтересів в усіх сферах суспільного життя, створення сприятливих умов для відродження національної ідентичності та культурно-духовної самобутності титульної нації, а також відродження національної гідності та культури господаря;

– водночас до штучно гіпертрофованих очікувань варто зарахувати наведення ладу, встановлення законності, розвиток макроекономіки, підтримка і обстоювання інтересів власника.

Урівноважуючим началом правоцентризму є лівоцентризм. Відповідно, соціально-політичній сфері України притаманний стійкий природний (вроджений) попит на силу поміркованого "лівого" толку, яка спирається на соціальний холізм. Цій комбінації в контексті сучасної термінології найповніше відповідає націонал-соціалізм тобто адаптована до українського менталітету соціал-демократія. Менше – соціалізм.

Продуцентами і носіями попиту на націонал-соціалізм є осідлі українці, що віддають перевагу затишку колективної співдії і відповідальності в порівнянні з приватною ініціативністю та індивідуальною обособленістю.

Представники інших народностей або етнічних груп, що постійно проживають на теренах України в першому-третьому поколіннях, або ж свято бережуть свою етнічну ідентичність та осібність в переважній своїй масі схиляються до комунізму, анархії, а найчастіше, до космополітизму.

Космополітами, рідше анархістами їх робить певний дисонанс між їх етнічною належністю чи/або менталітетом і специфікою природного середовища та особливостями культури титульної нації.

Комуністична ідея симпатизує тим, хто схильний шукати легкого щастя на чужині. При цьому для комуністично орієнтованих "пацієнтів" їх матеріальний статок далеко не настільки важливий як соціальна рівність бідноти. Їх потаємний девіз, очевидно, зводиться до "Всі голодранці єднайтеся!".

Комуністам принципово протипоказана схильність і здатність до господарювання, натомість вони є вираженими або латентними джерелами суспільної деструкції.

До речі, причиною активації потужних деструктивних начал індивіда є його сексуальна латентна невдоволеність. Тому носіями суспільно деструктивних ідей дуже часто є латентні гомосексуалісти.

Прибічники та носії крайніх лівих ідей політичного спектру є вираженими борцями за, так звану, соціальну рівність. Космополіти, в свою чергу, – борці за соціальну солідарність та ойкуменізм.

Характерними ознаками комуністів та космополітів є їх схильність до аморфного соціального атомізму, нехтуваннями всім "святим" для титульної нації, схильність до соціальної уніфікації. Вони є носіями і заручниками ідейного фанатизму та соціальної догматики "раю" на землі.

Серед наявних політичних проектів України, окремі з них чітко позиціонують себе як ліві і лівоцентриські сили. Найбільш класичним прикладом в цьому аспекті є КПУ – політична сила ностальгії і суму за марно втраченими надіями і роками побудови "раю" на землі або "хромовим чоботом товариша комісара".

Ще більш радикальну позицію займає ПСПУ – партія своєрідного шовінізму, спрямованого проти титульного етносу. Її прихильниками швидше за все є психічно нестійкі або й неповноцінні індивіди, оскільки нездатні контролювати свій емоційний стан та віддавати собі раду в тому, що думка інших має право на існування принаймні в тій же мірі, що і інших.

Більш очевидним дисонансом, притаманним ідейним, а не купленим поштучно/почасово прихильникам ПСПУ є яскраво виражений і акцентуйований дисонанс поміж їх амбіціями і можливостями, очікуваннями і реальним наявним.

Оперативно приглушити незручності від подібного дисонансу таким людям вдається винятково внаслідок емоційної ескалації і перманентного пошуку лінчування (благо поки що на словах) винних.

СПУ як представник лівоцентризму втрачає свою електоральну привабливість тому, що вона не сповна або й по окремих позиціях взагалі не відповідає природному політичному попиту українців на ліву ідеологію, а як політичний проект, підтримуваний грошовими мішками, фактично вичерпала себе та свою привабливість, перш за все у спонсорів.

Складається враження, що в часи економічної, як її прийнято називати в широких колах, кризи популярність лівих партій буде зростати. Однак варто мати на увазі, що громадська думка під тиском серйозних психологічних факторів часто не прогнозована і може досить радикально змінюватися за короткий проміжок часу.

Тому, швидше за все, коли поки що відчуття економічної кризи та викликані уявою побоювання і очікування гіршого переростуть в реальні проблеми з відтворенням більш-менш прийнятних умов для виживання левової частки населення, громадські настрої та симпатії можуть різко трансформуватися або на користь радикальних дій і вчинків – соціальні протести, бунти, різке зростання злочинності тощо.

Або на користь вольових дій представників влади в режимі аторитаризму та правління сильної особистості, абр в режимі технократизму поміркованих професіоналів правого толку.

В цілому ж українським виборцям притаманні як мінімум два формати бачення місця і ролі лівих сил в політичному житті спільноти: по-перше, як репрезентантів інтересів робітників, людей праці, тих, що перебувають на соціальному утриманні та малоймущих взагалі. По-друге, як уособлення "доброго минулого", а також репрезентантів східного вектору політичної інтеграції або й виразників інтересів російської нацменшини в Україні.

При цьому абсолютно незаповненою залишається ніша національно зорієнтованої лівоцентриської ідеології, хоча попит на подібного роду ідеологію, особливо в умовах сучасних процесів в соціально-економічному житті суспільства, а головно тотального розчарування в сучасних політичних проектах, помітно зріс.

Причиною відсутності такої політсили, очевидно, є те, що ліві проекти, як в цілому і праві, фінансуються винятково тими, хто не зацікавлений у відродженні потужності українського етносу та укріпленні державності.

Зрештою, сучасні ліві політпроекти концентрують навколо себе соціально невдоволені прошарки та протестний електорат. Проте в уяві прихильників "лівизни"», саме ці політичні проекти нібито обстоюють не лише ідею соціальної рівності, але й історичну справедливість, наприклад, єдності "братніх" народів.

Окрім того, виборцям хочеться вірити в те, що ліві політичні сили – це сили, що створені безпосередньо народом і для народу, тобто позбавлені олігархів та "жирних котів", а тому партійці добре розуміються на бідах народу і будуть дбати саме про "скривджених і знедолених".

Особливо умовно наївні виборці схильні бачити в силах лівого толку "зодчих" світлого майбутнього у вигляді спільноти, де всі бездарні і природно обділені стануть "стовпами спільноти" або хоча б знайдуть своє щастя в "кібуцах".

Наразі в спільноті, а почасти і в ерзац-наукових колах широкого поширення набула низка технологічних (цілеспрямовано зпродукованих і вкорінених в громадській думці) стереотипів про те, що:

Матеріальний статок індивіда автоматично визначає його політичні симпатії та позиціонування.

Політичні симпатії та приналежність до політичних інститутів (партій) визначає специфіка приватного інтересу.

Пересічна людина здатна самостійно визначитися з мотивами, що стоять за її політичним вибором.

Політичний вибір відбувається на основі раціонального розрахунку та формальних аргументів і фактів.

Політичні об’єднання переслідують суто раціональні ціль та мету, наприклад, боротьбу за свої інтереси тощо.

Політичні об’єднання є надбанням історичного розвитку, а не відображенням сучасної модифікації потягу людини до змасовлення – належності до чогось потужного, що породжує відчуття прихистку та є способом втечі від переживання беззахисності перед буттям.

Як наслідок, сучасні погляди населення на політику, за рідким винятком, все ще зводяться до суто споживацьких: що може отримати кожен внаслідок того, якщо до влади прийдуть ті чи інші політики, ті чи інші політичні сили.

Останнє вказує, по-перше, на низьку політичну культуру; по-друге, роздолля егоцентризму і зациклювання практично кожного винятково на своїх інтересах, ідеях і переживаннях; по-третє, схильність жити одним днем за принципом "після мене хоч потоп", без різниці усвідомлюємо собі це, чи діємо "на автоматі".