Без Фрейда не розберешся

Точка зору

Безліч замірів пульсу громадської думки українців свідчать, що владу асоціюють виключно через призму прізвищ. На цьому етапі українського шляху — прізвищ трьох людей: Ющенка, Тимошенко, Януковича. На жаль, багато в чому через «кульгаву» виборчу систему, ми ставимо галочки у виборчому бюлетені за тих, кого нам пропонує Юлія Володимирівна, Віктор Федорович або Віктор Андрійович. Простіше кажучи, ми знову покладаємося на відповідальність топ-трійки, не знаючи практично нічого про команду, про професійний рівень тих людей, яких вони ведуть за собою в парламент, в уряд, у Секретаріат Президента. Словом, ми робимо сліпий вибір, але політичних лідерів, які за допомогою прийняття відповідних законів можуть реально змінити ситуацію на користь тих, хто, згідно з Конституцією, є єдиним джерелом влади в країні, ситуація, схоже, цілком влаштовує. Крім того, складається враження, що цілком влаштовує наш правлячий клас і орієнтація на роз’єднання країни.

Найсвіжіший приклад — економічна криза. Хай там як, Юлія Тимошенко ще під завісу минулого року визнала наявність кризи й запросила усі фракції, представлені в парламенті, в тому числі Партію регіонів, влити кращих фахівців у Кабінет Міністрів, щоб спільно боротися з викликами. Ні. Криза також не змогла об’єднати зусилля провідних політичних гравців, кожен з яких вважав за краще пливти за власною течією. Але чому, запитується, регіонали й бютівці можуть дружно голосувати за закон про спрощення процедури імпічменту Президенту, а нашоукраїнці та регіонали — за закон, що істотно звужує повноваження глави уряду, але не можуть об’єднатися не задля своїх кон’юнктурних інтересів — заради України?

Схоже, Україна в понятті її рядових жителів, і Україна, яку бачать з висоти свого Олімпу політики — різні країни. Проблема в тому, що лікар, учитель, водій, шахтар — усі вони бачать себе, своїх дітей та онуків жителями нашої країни, а ті, хто є владою — публічною і приховано-олігархічною — зберігають гроші в офшорах, навчають своїх дітей за кордоном, там і лікуються, там же, якщо «припече», знайдуть собі притулок. Вони знекровлюють, у тому числі й у фінансовому плані, Україну і є донорами інших держав… Таким чином, крім нав’язаного ззовні та розділення на Захід і Схід, що вже набило оскому, наша ж еліта автоматично ділить країну на бідних і багатих. Зрештою, ми всі — українці. І якщо в складні моменти для країни може об’єднатися в єдине ціле маленька Грузія і величезна Америка — чому ж не можемо ми? Можливо, проблема не в лідерах, а в методах їхнього управління? «День» пропонує ознайомитися з матеріалами, в яких наші автори під психологічним мікроскопом розглянули двох лідерів, які, як і раніше, сприймаються як основні претенденти на майбутніх президентських виборах. Безперечно, на Юлії Володимирівні та Вікторові Федоровичу політичний світ не клином зійшовся, тому запрошуємо всіх бажаючих і небайдужих приєднуватися і пропонувати свої портрети тих, хто веде нині й хто вестиме в майбутньому державний корабель «Україна».

«Тимократія»

Подорожуючи в часі, натрапив у IV столітті до нашої ери на діалог Платона «Держава». А в ньому — на ніби щойно вигаданий піарниками термін — тимократія. За Платоном, це влада честолюбців, які прирікають очолювану ними державу на постійну боротьбу. Виявляється, найкращий учень Сократа й учитель Арістотеля був знайомий із Юлією Володимирівною Тимошенко.

Дивно, що цей хрестоматійний для філософів платонівський термін досі ніяк не використали українські політологи. Тут одне з двох: або ті, хто читає Платона, мало цікавляться сучасною українською політикою; або, навпаки, ті, хто цікавиться політикою, вже добряче призабули Платона. Докладаю, Платон як і раніше, професійніший і актуальніший, ніж більшість українських політологів. І працює практично безкоштовно, що, напевно, важливо, зважаючи на цілком заслужені гонорари найкращих політтехнологів. Ось як він допомагає усвідомити й спрогнозувати принцип перестановок в українському Кабінеті Міністрів, які нещодавно пообіцяла Тимошенко: «Там (у тимократичній державі. — Авт.) побояться ставити мудрих людей на державні посади, бо там уже немає подібного роду простосердих і прямих людей, а є лише люди змішаної вдачі; там схилятимуться на бік тих, хто лютий духом, а також тих, хто… простіший — швидше народжених для війни, ніж для миру; там будуть у пошані військові прийоми й хитрування: адже ця держава вічно воюватиме».

І дійсно, якщо прослідити військово-історичну біографію Леді Ю — вона весь час із кимось воює, потім програє, зраджує своїх господарів і з вигодою для себе переходить на бік переможця. У 90-х роках минулого століття вона разом з Павлом Лазаренком воювала «Громадою» проти Кучми. Але програла. І здалася на милість переможця. Після чого у вигляді бонусу від президента Леоніда Кучми ЮВТ з’являється в уряді Віктора Ющенка як віце-прем’єр. Чи треба говорити, що без схвалення Кучми таке призначення було в той час навряд чи можливим.

Потім вона починає завзято сперечатися вже зі своїм новим патроном — Кучмою й опиняється за гратами за обвинуваченням у зловживаннях на посаді голови корпорації «Єдині енергетичні системи України». Потім вона розлучається з Кучмою так само, як і попрощалася з Павлом Лазаренком. І починає разом із Олександром Морозом виступати проти Леоніда Даниловича. Зрозуміло, що «зрадником» для Юлії Володимирівни виявиться й Олександр Мороз. У Литвина, який увійшов недавно до коаліції з БЮТ, це все ще попереду.

Президент Віктор Ющенко виявився черговим нещасним добродійником Тимошенко. Він заступався за неї перед Кучмою. Йому віддячили все в тій же трохи різкуватій манері. Немає нічого смачнішого за печінку ворога, який іще недавно був твоїм політичним заступником. Зараз проблема ЮВТ лише в тім, що для подальшого сходження кар’єрними сходами зраджувати їй уже більше нікого. А без цього жодного піднесення Тимошенко поки що не відбувалося.

Напевно, прихильники БЮТ заперечать, що, залишаючи своїх заступників на розтерзання влади (де тепер Лазаренко?), ЮВТ залишалася вірною сама собі й захищала простий український народ. Можливо. Припустимо, що з Тимошенко відбулася чудова метаморфоза. І вона вже більше не є людиною, що організувала в Дніпропетровську мережу відеосалонів. А потім торгувала під керівництвом Павла Лазаренка в корпорації «Український бензин» і «Єдиних енергетичних системах України». Це вже не торгаш, який звично й радісно кидає всіх і вся. А передовий і патріотичний український політик. Рідко, але подібні переродження трапляються. Інакше нам довелося б заперечувати можливість прогресу взагалі.

Але навколо Юлії Тимошенко, що дивом змінилася й піклується про «Батьківщину», зараз дивним чином акумулюється товариство, що неабияк нагадує її в молодості. Це люди, які легко й невимушено перебігають від одного патрона до іншого. Справжні, як вони себе називають, патріоти України. Комсомольці-добровольці.

При Вікторові Ющенку народні депутати від НУ-НС Давид Жванія та Микола Мартиненко були, за словами колишнього держсекретаря, а нині члена фракції БЮТ у Київраді Олександра Зінченка, корупціонерами з найближчого оточення Президента Віктора Ющенка. Сьогодні обвинувач і обвинувачені знову разом, але не при Ющенкові, а при БЮТ. І під суворим наглядом Юлії Володимирівни, мабуть, уже не цуплять з бюджету, як стверджував Зінченко, чималі суми, а поважно голосують за потрібні країні законопроекти. Прокурор на громадських засадах і обвинувачені в зловживаннях за одним «бютівським» столом, що може бути краще для країни, яку роздирають політичні протиріччя?

Чи змінилися з 2005 року, часу першої відставки Тимошенко, діючі особи цієї політичної трійці? Навряд. Заповзятливі Жванія й Мартиненко як азартно грали на перегонах за титул глави держави, так і ставлять. Із тією лише різницею, що зараз ним вони вважають Тимошенко, а не Ющенка. Та й до Ющенка їм вхід тепер уже заборонено. Жванія й Мартиненко в усьому залишилися вірними собі. Тому навряд чи якось змінилася й сама Тимошенко. Ми такі, якими є наші соратники.

Багато хто звинувачує Юлію Володимирівну в прагненні абсолютної влади, заради якої вона змітає все на своєму шляху. Але мені здається, що головним для неї є не лише влада. А й спосіб її досягнення, який, схоже, абсолютно для неї принциповий. І цей спосіб завжди один і той самий — зрада. Тимошенко іноді не одразу отримувала політичні дивіденди за чергове відступництво. Траплялося, що її кидали за грати, як це зробив Кучма в 2001 році. Це дійсно жахливо усвідомлювати, але, схоже, що сам факт зради для Тимошенко не менш важливий, ніж влада, яку вона отримує в результаті. Тому дивний результат переговорів щодо газу в Москві, по суті, не дивний, як говорять про це в Секретаріаті Президента. А стандартний і навіть обов’язковий для Тимошенко.

Лазаренко, Кучма, Ющенко… Дівчинка, яка росла без батька й тепер дуже подорослішала, відтоді вирішила помститися всім великим татусям, що трапляються на її політичному шляху. Проблема лише в тому, що Україна ні при чому.

Багатьох цікавить, що буде, якщо вибори президента виграє Тимошенко. Оскільки різноманітних прогнозів від політологів у нас вистачає, я можу лише знову відіслати до Платона. Я вірю йому більше, ніж їм. За ним тимократія знову перейде в олігархію. Ось як він описує цей процес.

«— Чи треба спершу зупинитися на тому, як тимократія переходить в олігархію?

— Так, звісно. Адже й сліпому зрозуміло, як здійснюється цей перехід.

— Як?

— Скупчення золота в коморах у приватних осіб губить тимократію; вони, передусім, вишукують, на що б його витратити, й для цього перетлумачують закони, мало зважаючи на них: так чинять й самі багатії, і їхні дружини».

Те, як перетлумачують закони, вже відчув на собі Дмитро Фірташ. Путін у Росії реквізує майно у Ходорковського та інших. Тимошенко в Україні — у Фірташа. Далі будуть інші. Схоже, що Тимошенко мріє стати українським Путіним. Український Брут у спідниці, який вбиває юлиного Цезаря, лише через любов до демократії. Нічого особистого.

— І ти, Тимошенко? — Ющенко ризикує стати третім українським прем’єром (Лазаренко, Кучма, Ющенко) та другим президентом, який може поставити одне й те саме питання, наразившись на одну й ту ж проникаючу під серце сталеву вдячність. Іноді мені здається, що все, чого хоче Юлія Володимирівна від Ющенка, як вона хотіла цього від його попередників, — це любові. Але за закладеним у неї в дитинстві сценарієм вона вважає, що любов треба брати силою, інакше буде не до неї. Україні потрібна людина, яка розповість виборцям і самій Тимошенко, що БЮТ — це аж ніяк не любов, хоча на його футболці й намальоване серце. Багато хто думає, що це завдання Ющенка. Мені здається, що своє слово мають сказати українські психіатри, які чомусь притихли.

Якщо вірити неофрейдистам, якби Юлія Володимирівна виросла в повній і щасливій сім’ї, новітня історія України була би більш мирною й успішною. Іноді врятувати державу можуть не лише вибори. А й хороший психотерапевт, якщо звернутися до нього вчасно. Він може вивести жінку зі сценарію феміністської боротьби з чоловіками. У випадку з такою непересічною жінкою, як Тимошенко, це постійне повторення сценарію, що являє серйозну загрозу національній безпеці. І, на жаль, це не жарт. Дивно, що інтернет пістрявіє психологічними портретами Ющенка. Але я поки не зустрічав психологічного портрета Тимошенко, який, по суті, й спробував зараз змалювати, не будучи фахівцем з психіатрії.

Балада про «великого й простого»

Телеканал «Україна» в другу неділю лютого порадував аудиторію фільмом із короткою і ємною назвою «Лідер». Цей типовий пропагандистський продукт, присвячений Віктору Федоровичу Януковичу, виготовлений суворо за канонами ще радянського Агітпропу. Від нього подуло виразно відчутним передвиборчим духом. Мабуть, у період виборчої кампанії його демонструватимуть дуже часто й на багатьох каналах. В основі всіх сценарно-режисерських шукань — кілька простих ідей, які потрібно донести до електорату.

Ідея перша: Віктор Федорович — людина з народу, плоть від плоті й кров від крові, він син народу і вождь народу. Відеоряд підтверджує названу тезу сценами спілкування «самого» з простим людом. Оскільки нині робочому люду важко, то й обличчя Віктора Федоровича сумне й співчутливе, на якому час від часу помітний гострий біль від видовища народних страждань.

Ідея друга: Віктор Федорович — родом зі щасливої Радянської України, коли не було ні криз, ні олігархів, а все квітнуло й пахнуло, коли трудовій людині скрізь була пошана й повага. Це підтверджується кадрами кінохроніки УРСР, присвяченими рідному місту героя, Єнакієвому. Для ностальгуючого електорату «кому за 40» — саме те. Ідея вселяється на фоні кінокадрів, що оповідають про безпроблемне життя шахтарів у краї, де «совєцьке» досі рифмується з донецьким.

Але було б несправедливо звинувачувати творців агітки в лакуванні дійсності. Сам телевізійний Віктор Федорович успішно розвиває тему про «важке дитинство», про бабусю, яка жила на пенсію в 12 рублів і з неї ще вхитрялася давати внуку Віті 15 копійок щодня на шкільний сніданок, що складався з котлетки, хліба і, як сентиментально згадує наш герой, безкоштовної гірчиці. Радянська тема тут явно перетікає в тему такого собі донецького Мартіна Ідена, який із самих низів, із, так би мовити, «соціального пекла» вирвався на самий верх. Численні земляки й однокашники звертають увагу телеглядачів на сирітську долю фігуранта.

Цілий хор товаришів розповідає про сильний характер, про небачену доброту, про простоту й доступність Віктора Федоровича. А сонм товаришів по службі активно розробляв на екрані тему self-made man, Янукович як самородок, який зробив сам себе. І ніхто йому не допомагав, ніхто його не просував. Ну, під час виборів ці тези явно будуть оскаржені досить змістовно.

Один товариш по службі від повноти почуттів навіть матюкнувся, розповідаючи про безцінні особисті якості Януковича: «Він не на х… посилав, а пізнавав людей». Крапки в цьому випадку належать автору, а на каналі «Україна» навіть без «пікання» обійшлися. Що ж, це також працюватиме на імідж «народного Януковича» і навіть сподобається певній частині електорату, як свого часу в Росії маси із захопленням сприйняли знамените путінське «мочить в сортире».

Були й дрібніші теми, на зразок близькості В. Януковича до висот наукового пізнання, що виражалися в перерахуванні його наукових ступенів і звань, а також у демонстрації на екрані дружніх обіймів професора Януковича з академіком Патоном. Щоправда, в цьому пункті творці фільму дещо переборщили, оскільки напрошувалося запитання, чому ж Віктора Федоровича не обрали в дійсні члени НАН України разом із такими ж як він видатними вченими сучасності В. Литвином і М. Азаровим…

Особлива пісня була про прем’єрство Віктора Федоровича. Рішуче, грубувате обличчя нашого героя демонструвалося під звуки популярної в радянські часи музики, зокрема, що звучала в програмі «Время» — «Время, вперед!» Академік Азаров оповів, що в період свого прем’єрства В.Янукович урятував Україну від голоду… Чим же врятував? Азаров: «Він поїхав до Москви…» Вони досі переконані в тому, що всі доленосні питання вирішуються в Москві. Загалом, з’їздив до Москви і відвів від України загрозу голоду. Здається, малося на увазі його перше прем’єрство ще за Л. Кучми. 50-хвилинний фільм можна було б назвати: «Янукович — це наше все». І він дійсно з’являвся у всіх видах: із військовими, із шахтарями, на заводах, у полях і, звичайно ж, святе — В.Ф. Янукович із В.В. Путіним.

Глядачам давали зрозуміти, що герой фільму сильний, жорсткий, рішучий, сміливий, але й справедливий, людяний. Тобто, кращий з усіх можливих кандидатів на роль «залізної руки».

Була ще тема, яку люблять усі українські політики, які побували при владі, — «заважали». Мовляв, ми б зробили більше, якби нам не заважала «підла опозиція». Боюся, що західні президенти та прем’єри, які давно звикли до подібних «перешкод», українських колег просто не зрозуміють. Що ж до не зовсім пристойної політичної експлуатації теми релігійності, особистої набожності В. Януковича, то сподіватимемося, що Господь пробачить і фігуранту, й усьому творчому колективу фільму «Лідер»…

Запам’ятався ще один меседж, явно адресований наляканому кризою електорату, озвучений одним із колишніх колег: «Янукович — людина-брила, за яким хочеться сховатися».

Зрозуміло, телевиріб дуже далекий від реального В. Януковича, людини та політика.

За Віктором Федоровичем досить цікаво спостерігати. В українському політикумі він справляє враження провінційного телепня, який старається пристосуватися до норову елітних салонів. Янукович не сильний у візантійських інтригах, начисто позбавлений артистизму Ю.В. Тимошенко, політичні багатоходівки — не його стиль. Його інтриганство досить поверхневе, одномірне й силове. Потрібні йому рішення він не проштовхує, а продавлює. Він не вміє швидко пристосовуватися до стрімко обставин, що швидко змінюються, розгублюється (досить пригадати «поранення» яйцем в Івано-Франківську і представлений Федоровичем образ «вмираючого лебедя»), будучи нездібним вправно «змінити платівку». До речі, «яєчний інцидент» і плаксивий спіч «про шкоду українського націоналізму» з лікарняного ліжка в чималій мірі сприяли його провалу в ході президентської кампанії. Янукович мислить повільно, миттєві реакції йому не властиві, він трохи загальмований. Але якщо ситуація стабільна і він її добре розуміє, то пре, як танк, чітко виконуючи всі «домашні заготівлі» політтехнологів.

На прикладі В. Януковича можна продемонструвати динаміку в людській поведінці двох сформульованих Зигмундом Фрейдом принципів: принципу задоволення і принципу реальності.

Зрозуміло, що в часи донбаської молодості у Віктора Федоровича виробилися свої методи роботи з кадрами, вельми типові для радянського періоду. Так би мовити, силові… Зрозуміло, що вони стали його другою, якщо не першою, натурою, і Янукович насолоджується можливістю їх використати і бути самим собою, оскільки вони для нього органічні.

Це принцип задоволення. Але є ще принцип реальності, який примушує його постійно стримувати себе, «наступати на горло своїй пісні», демонструвати деяку не властиву йому «інтелігентність». А ось якщо вдасться стати першою особою України, тоді переможе принцип задоволення і можна буде вже не сковувати себе набридлими етикетними формальностями… Принцип реальності вже кілька років тиранить натуру Віктора Федоровича (особливо після провалу 2004 року), змушуючи до обмеження грубуватого і «в житті» деспотичного характеру набридлими вбраннями зовнішньої респектабельності пригноблюючи глибоко-особове, своє, єнакіївське.

В Януковича дещо важке почуття гумору. Але є й достоїнства, що цілком відповідають смакам значної частини вітчизняного електорату: незважаючи на вчені ступені, в ньому відчувається неінтелектуальність, що так імпонує нашому «простому люду», який досі зберігає антипатію до «шибко грамотних».

Віктору Федоровичу не варто (з урахуванням особливостей особистості) імпровізувати, це завжди працює проти нього. Але якщо йому визначити тактично вірну лінію поведінки, забезпечити його всіма необхідними матеріальними, людськими, пропагандистськими ресурсами, то цього політичного «зубра» мало хто зупинить. Особливо, якщо «зубр» добре вивчить, визубрить свій маневр. Вже зараз політтехнологи позиціонують його як живе втілення порядку та стабільності, надійної опори в бурхливому життєвому морі. Міцний, масивний мужик, який твердо стоїть на ногах, простий, без вигадок, конкретний — в епохи криз маси схильні шукати саме таких, будучи готовими віддати і свободу, й честь, і особисту гідність в обмін на спокійне існування або хоча б ілюзію такого. На ідеї порядку та стабільності до влади приходили десятки тиранів, деспотів і диктаторів, від яких потім не знали, як позбутися…

Наші псевдодемократи, починаючи не з 2004-го, а ще з 1991 року, зробили все можливе, щоб підготувати політичний і морально-психологічний грунт саме для подібного розвитку ситуації в Україні.

Причина: феноменальна безвідповідальність, байдужість і користолюбство тих, хто волею випадку опинився біля державного керма. До речі, як свідчить історія, фашизм виростає не з жорстких політичних режимів, а з анархії псевдодемократії. Більшовизм, як перша й найпослідовніша форма тоталітаризму, виріс навіть не з досить слабкого самодержавства Миколи ІІ, а з псевдодемократичної анархії епохи Тимчасового уряду, німецький нацизм — із безсило-ліберальної Веймарської республіки, італійський фашизм — із демократичного хаосу післявоєнної Італії. Проте політичну анатомію виродження слабкої демократії в тиранію описував ще Аристотель…

Зрозуміло, все сказане тут про диктаторів і тиранів не має жодного відношення до героя фільму «Лідер», наш Віктор Федорович — наймиліша людина, велика і проста…

Новини

25 Грудня 2023

Туреччина стала нетто-імпортером сталі вперше з 2015 року

Споживання сталі в Чехії впало до десятирічного мінімуму

В портах Великої Одеси за добу розвантажують майже тисячу вагонів з зерном

Росіяни вкрали 8 млн тонн зерна на окупованих територіях України

Укрнафта запустила нову свердловину глибиною майже 3000 метрів

Автогаз на АЗС подешевшав ще на 40 копійок

Інвестиції в інфраструктуру Дунайських портів становили 100 млн доларів

Ключовий рудний порт Австралії знизив перевалку до 505 млн тонн

Індія збільшує імпорт сталі

Бензин та дизпаливо продовжують дешевшати на заправках

В НБУ бачать можливість для подальшого зниження облікової ставки

Металурги Польщі країни скоротили виробництво сталі на 14,9% 

Українська енергосистема надавала аварійну допомогу Польщі

Польські фермери розблокували один з пунктів пропуску на кордоні з Україною

Україна отримала від Світового банку 1,34 млрд дол допомоги

Перебої в судноплавстві в Червоному морі призвели до подорожчання деяких металів

ВСІ НОВИНИ ⇢