Нова велика депресія: міф чи реальність?

"Криза" по відношенню до економіки, насправді, означає проміжок часу або подію, після відповідної реакції на які, відбувається докорінна зміна усталених, довготривалих умов функціонування економічної системи. Починаючи з вересня 2008 року слово "криза" не cходить зі шпальт газет, теле- та радіоефіру, постійно обговорюється в Інтернеті.

Було висловлено багато слушних думок, пропозицій, тлумачень основних причин початку "кризи" та можливих наслідків для України, як експертами у справі економіки, фінансів, соціальних і політичних наук, так і звичайними громадянами, які спостерігають за розвитком ситуації у режимі "реального часу".

Безумовно, кожен громадянин вкладає у слово "криза" власне розуміння, однак, більшість погодиться з тим, що українська "криза" 2008 року асоціюється, в першу чергу, з погіршенням економічної ситуації в країні (ми свідомо пропускаємо в цій статті дискусію щодо впливу політичної нестабільності в країні на економіку, оскільки, економічна та банківська система країни вже багато років звикла жити в автономному від постійних політичних дискусій режимі).

В цій статті буде проаналізовано взаємозв'язок погіршення економічної ситуації в Україні зі світовими процесами у фінансовій та економічній сфері, що проявилися з літа 2007 року, а почалися багато десятиріч тому, буду здійснена спроба знайти відповідь на те, що чекає на світову економіку та фінансову систему у 2009-2012 роках, та створено прогноз розвитку ситуації в економічній, банківській та фінансовій системі України в 2009-2010 роках.

Спочатку спробуємо визначитися з термінологією. Сам термін "криза", що походить з грецької мови, означає "вибір, рішення, вирішальний момент" і у багатьох випадках, в тому числі і в іноземних мовах, невірно використовується як синонім слів "погіршення", "руйнація" тощо і завжди у негативному сенсі.

У його економічному сенсі термін "криза" невірно застосовують як синонім слова "падіння" по відношенню до біржових індексів, цін на активи, обсяги національного виробництва чи продажі окремої компанії.

Втім, "криза" по відношенню до економіки, насправді, означає проміжок часу або подію, після відповідної реакції на які, відбувається докорінна зміна усталених, довготривалих умов функціонування економічної системи.

Так, прикладом такої "кризи" був проміжок часу між 1982-1986 роками, коли керівництву СРСР стала зрозуміла неможливість консервування радянської системи виробництва і було запропоновано втілення елементів ринкового господарювання, що призвело до розпаду радянської системи господарювання, яка працювала (погано чи добре – це тема інших дискусій) протягом 60 років.

"Кризою" для економіки тодішньої Російської імперії був період з 1855 по 1861 роки, коли Кримська війна показала невідповідність, фактично, пізньофеодального виробничого ладу, який передбачав власність поміщика на засоби виробництва та людську робочу силу, військово-політичним амбіціям Російської імперії, що призвело до підписання Маніфесту про визволення селян 1861 року та переходу Росії на капіталістичні рейки господарювання.

Отже, чи існує зараз світова економічна криза у вищезазначеному сенсі, чи є саме сучасний проміжок часу вирішальним для побудови принципово нової економічної системи? Наразі, на думку автора, в перспективі 5-10 років немає критичної небезпеки для існування світової цивілізації, у тому вигляді як ми бачимо її сьогодні.

Жоден з потенційно ризикованих для існування людей об'єктивних факторів (кліматичні зміни, обмеженість енерго- та інших ресурсів, есхатологічні чинники тощо) не є миттєво небезпечними, а отже, не вимагає миттєвої реакції (не тільки росіяни та українці сподіваються на "авось") – немає того стимулу, "кийка", який би змушував економістів та державних мужів шукати іншу, відмінну від капіталістичної економічну модель виробництва.

Наявні теоретичні дослідження, навіть на самому високому рівні – рівні Нобелевських лауреатів з економіки, не бачать альтернативи капіталістичному способу виробництва (розподіл власників факторів виробництва на власників капіталу, землі, технології та робочої сили) з усіма притаманними вадами, які так яскраво проявляються з 2007 року у провідних країнах світу: скорочення обсягів національного виробництва та міжнародної торгівлі, обсягів кредитування та інвестування, зменшення робочого часу, скорочення заробітної платні тощо є цілком природнім процесом економічного розвитку при капіталістичному способі виробництва.

Вільна конкуренція та відсутність незалежного (або державного) регуляторного органу контролю виробництва призводить до інвестицій/кредитів у виробничі потужності, які призначені для виробництва, в принципі, однакових товарів/послуг, але належать різним власникам.

Кожен власник вважає, що він переконає споживачів придбати саме його товар, шляхом підвищення якості, застосування інструментів маркетингу, зменшення ціни тощо. Однак, споживачі можуть споживати існуючи товари лише до певної межи, тобто на певному етапі, навіть за умови додаткового стимулювання споживання через кредитування, реалізація товарів припиняється просто тому, що вони не потрібні – отже, власники не в змозі продати свій товар і банкрутують.

Це викликає природну обережність у кредиторів/інвесторів, які скорочують свій кредитний портфель/обсяг інвестицій, що призводить до замороження виробництва і падіння виробництва до рівня попиту.

Це, в свою чергу, призводить до масових звільнень, скорочення заробітної платні, що відбивається у подальшому на зменшенні попиту на товари/послуги. Науково-технічна революція (НТР), яка постійно відбувається, та державне фінансування "громадських робіт" під час економічного спаду є тими "ін'єкціями", які лікують "хвору" економіку.

Вони започатковують кожен новий цикл виробництва: державні "громадські" роботи не дають попиту впасти ще більше, а НТР створює у приватних та промислових споживачів принципово нові потреби приблизно раз на десятиріччя.

У 1960-х роках це була автоматизація виробничих конвеєрів, побутова техніка. У 70-х – масове автомобілебудування, хімія органічних сполук, мініатюризація; у 80-х – комп'ютеризація та подальша мініатюризація, електронна начинка побутових виробів, фармацевтика; 90-ті роки – мобільна телефонія, розбудова Інтернету і мереж планетарної комунікації.

З 2000 року розпочалася ера безпровідних засобів зв'язку, альтернативних джерел енергії, подальша мініатюризація тощо. Таким чином можна казати про типову циклічність процесів підвищення попиту у споживачів приблизно раз на 7-8 років. І колесо повертається знову…

Те, що світова економіка переживає зараз, нічим не відрізняється від десятків циклів, починаючи з кінця 18 сторіччя у Британській імперії, Німеччині, Франції, Сполучених Штатах, тощо і закінчуючи кризою 1999-2001, так званою, "Інтернет-лихоманкою".

Ступінь падіння виробництва товарів та послуг варіюється від жорсткого скорочення (1915-1919 роки, 1929-1933 роки з найбільш недавніх криз) в рази до м'якого падіння (1999-2001 роки) на декілька відсотків ВВП.

Але чому всі без винятку провідні країни світу саме сьогодні заявляють про "небачені масштаби з часів великої депресії", чому уряди та центральні банки країн великої "сімки" вкидають небачені суми фінансової допомоги у фінансовий сектор (до речі, без відчутного поліпшення ситуації), чому банкрутують підприємства та установи, які вважалися стовпами стабільності у світі і відбуваються трагедії на людському рівні – від простих робітників до мільярдерів?

Ключовим для розуміння реакції провідних країн світу на події 2007-2008 років є вивчення тих процесів, які відбувалися в економіці цих країн протягом останніх 30-40 років. Якщо поглянути на структуру національного виробництва типової країни-члена ОЕСР, ми побачимо дуже велику частку послуг (від 60% до 83% ВВП) у щорічному національному виробництві.

Завдяки сектору послуг США, Японія, ФРН, інші розвинені країни демонструють трильйонні рівні ВВП, які є недосяжними для країн-"середнячків". Частка послуг у національному виробництві почала вагомо зростати з 60-х років минулого сторіччя і дала підставу багатьом відомим економістам, Нобелевським лауреатам як Солоу, Шумпетер, Гелбрейт та іншим казати про перехід від індустріального до постіндустріального суспільства – у сучасній економічній науці теза про постіндустріальне суспільство, як "вищу форму" капіталістичного способу виробництва, стала аксіомою.

Але чому у постіндустріальному суспільства склалася така структура ВВП? Що призвело до стрімкого зменшення долі матеріального виробництва у ВВП провідних країн світу?

Після двох нищівних світових війн перед економістами та державними діячами капіталістичних країн постало питання, яким чином постійно збільшувати доходи власників засобів виробництва – капітал, земля, підприємства – без військових методів розширення територій збуту товарів та отримання дешевих ресурсів, які широко застосовувалися з 1840-х років Сполученими Штатами Америки, Британською імперією, Францією, Прусією, Росією, Японією тощо, як основного фактору зростання таких доходів?

Адже, дві світові війни довели навіть самим "вузькочолим" капіталістам, що війна загрожує фізичному існуванню цих держав та людської цивілізації як такої, особливо у вік атомної енергетики.

Оскільки економіка постіндустріального суспільства має кінцевою метою те саме, що і класичний капіталізм 1840-х – 1920-х років: постійне нарощування доходів власників засобів виробництва (капітал, земля, технології, промислові активи) шляхом використання ресурсів (матеріальних, людських тощо) за найменшою прийнятною ціною, то економісти-теоретики не довго шукали відповідь і заглибилися у практичну площину вирішення завдання сталого зростання збуту товарів та поступового зниження витрат на виробництво.

Яким чином можна постійно збільшувати збут товарів? Традиційними відповідями економістів-теоретиків стали:

1) розширення кількості споживачів, що призвело до поліпшення міжнародних відносин і через це – стрімкого зростання обсягів міжнародної торгівлі (розширення географії збуту мирним шляхом) з 60-х років минулого сторіччя;

2) створення нових потреб у споживачів, що стало можливим завдяки досягненням науково-технічної революції – комп'ютери, сучасні автомобілі, мобільний зв'язок, мережеві комунікації, фармацевтика тощо;

3) створення інструментів просування товарів (маркетинг) на ринку, що сприяло виникненню культу споживання, пропаганді суто споживацьких, не духовних цінностей як основної мети життя людини та мірилом її успіху – так звана "американська мрія";

4) створення кредитного важелю для подальшого стимулювання попиту, в тому числі, для тих прошарків споживачів, які не могли собі дозволили таке споживання, приблизно з 80-х років минулого сторіччя.

Менш традиційною і такою, що не є широко відомою, є інша пропозиція – а що буде, якщо розширити саме поняття "товар" і включити в це поняття не тільки матеріальні цінності, але і нематеріальні – освіту, медицину тощо?

Для сучасної людини та економіста такий стан речей, коли послуга вважається економічним "товаром" є нормою і аксіомою, але так було не завжди… Саме "винахід" послуги, як нового "товару", який користується попитом і за який люди готові сплачувати частину свого доходу, зробив значний внесок у стрімке зростання статистичних показників ВВП провідних країн світу, починаючи з 60-тих років минулого сторіччя.

Що означає "послуга" в економічному контексті? Послуга – це товар у нематеріальній формі, на який існує попит. Послугою можна, в принципі, назвати будь-яку дію, що робить людина і яка вільно чи невільно спрямована на споживання третіми особами.

Приготування їжі, прасування одягу, прогулянка з дитиною, освітянські послуги, підрізання дерев у саду – це все "послуги" і вартість кожної можна оцінити у грошах. Так, наприклад, готуючи сніданок своїм домашнім, ви надаєте послугу, грошовою альтернативою якої є вартість сніданку у кафе. Люди мають можливість вибору: або зробити сніданок самім, або поснідати у кафе.

У часи економічного зростання працевлаштовані громадяни провідних країн світу в змозі оплачувати таку низькокваліфіковану працю з власних доходів. Така економічна поведінка створює підстави для додаткової імміграції низькокваліфікованої робочої сили та дестимулює бажання підвищити освіту у іммігрантів, які вже знаходяться в країні (навіщо вчитися, якщо можна заробляти гроші вигулюючи собак?).

Ця тенденція особливо помітна у Сполучених штатах (низький рівень освіти серед підлітків іспанського та афроамериканського походження), Франції (підлітки арабського походження), Великобританії (громадяни колишніх колоній), ФРН (турецька діаспора), тощо.

У часи економічної скрути люди, як правило, обирають шлях економії. Отже, в разі досить тривалого скорочення виробництва, в таких постіндустріальних країнах дуже швидко зростає безробіття – заможніші люди не в змозі сплачувати окремі, не критичні для життя, послуги третіх осіб і починають виконувати їх самостійно.

Мільйони робочих місць у сфері розваг, швидкого харчування, охорони здоров'я тощо зникають – чим більше частка послуг у ВВП, тим вищий рівень безробіття у країні.

Додатково на високий рівень безробіття під час кризи впливає розв'язання економістами іншого завдання сталого розвитку економічного ладу постіндустріального суспільства, а саме – постійне зниження витрат на виробництво.

Традиційними рекомендаціями економістів щодо зниження витрат виробництва вважаються:

1) імпорт робочої сили та дешевих ресурсів до провідних країн світу, що відбилося на зростанні міграції робочої сили у 60-70- роках минулого сторіччя (турецька діаспора у ФРН, арабська у Франції, пакистанська та індійська у Британії тощо);

2) перенесення виробництва у країни, де собівартість ресурсів та робочої сили є меншою, що призвело до зростання обсягів міжнародних інвестицій протягом останніх 40 років;

3) збільшення продуктивності праці завдяки досягненням НТР, що вилилося у вивільнення надлишкової національної робочої сили у провідних країнах світу.

Отже, в результаті усіх цих трансформацій, структура виробництва у провідних країнах світу, яка базується на економічній доцільності та раціональності капіталістичного способу виробництва, зазнала різкого зменшення долі матеріального виробництва у ВВП (більшість матеріальних товарів імпортується з країн з більш дешевою собівартістю виробництва) та зросла доля послуг (праці третіх осіб), яка забезпечена "зайвою" для внутрішнього матеріального виробництва національною та імпортованою робочою силою.

З метою унеможливлення соціальних заворушень під час економічного падіння та базуючись на певних особливостях людської природи – наприклад, природне бажання людини щодо зменшення рутинної, виснажливої праці, держава, а потім і приватний сектор почали оцінювати певні низькокваліфіковані людські дії, спрямовані прямо чи опосередковано на споживання третіми особами, у грошовому еквіваленті та сплачувати за ці дії як за потрібну для суспільства роботу.

У часи економічної скрути, така "зайва" робоча сила отримує соціальну підтримку від держави, виконуючи "суспільно важливі" роботи, а в часи зростання – забезпечує виконання обслуговуючих функцій для приватного сектору економіки та активно працюючого, більш заможного населення.

Оплата суспільством таких потрібних послуг призводить до "роздуття" показників ВВП провідних країн світу, які, фактично, не можна порівнювати з показниками ВВП менш розвинених країн через невідповідність бази співставлення, оскільки менш розвинені країни сконцентровані на виробництві, в першу чергу, матеріальних цінностей і у них часто-густо відсутні механізми оцінки та вартісного підрахунку вартості подібних послуг. Тобто такі послуги є "тонізованими" або такими, що не вважаються населенням цих країн як діяльність, за яку можна отримувати гроші.

Таким чином, співставлення показників економічного розвитку (таких, як, наприклад, розмір ВВП на душу населення) створює хибне враження про недосяжну могутність та надвисоку продуктивність економік провідних країн світу, в першу чергу, США, Великобританії, Швейцарії тощо і спотворює фактичну мапу національного багатства світу.

Окремо варто навести декілька думок про суспільну сутність відносин між високооплачуваними та заможними, як правило, етнічними працівниками, низькооплачуваними та "зайвими" працівниками з, як правило, іммігрантським походженням у провідних країнах світу та працівниками з решти країн світу.

Як показано вище, вивільнення з процесу виробництва матеріальних товарів "зайвої" національної робочої сили – через збільшення продуктивності праці – разом із надлишковою "імпортованою" робочою силою, як легальною, так і нелегальною, створило великий ресурсний басейн для низькооплачуваної, низькокваліфікованої праці у провідних країнах світу.

Це забезпечило існування того "європейського суспільства", основні цінності якого, як-то, цінність окремої людини як вища мета існування суспільства, турбота про людей з вадами здоров'я, створення середовища для всебічного духовного розвитку людини тощо, стали основними маяками для країн, що орієнтовані на європейську цивілізаційну модель, в тому числі і для України.

Безумовно, «імпортована» робоча сила вважається етнічною більшістю відповідної провідної країни світу «другим ґатунком»; це створює багато моральних перешкод на шляху інтеграції цих робітників до такого «європейського суспільства», що стосується, до речі, навіть і висококваліфікованих фахівців, для яких звужуються можливості кар'єрного зростання, розвитку власної справи тощо.

Водночас, належність до категорії "низькооплачувана, низькокваліфікована робоча сила" з точки зору матеріального забезпечення зовсім не означає, що ці люди живуть впроголодь чи жебракують.

Навіть працюючи на самій низькооплачуваній роботі чи отримуючи соціальну допомогу від уряду, такі працівники можуть дозволити собі у часи економічної скрути гідний рівень життя – орендувати житло, купувати одяг та продукти середньої цінової категорії тощо.

Це стає можливим завдяки досягненню високої продуктивності праці та використанню ще більш дешевої праці працівників в менш розвинених країнах – тобто, собівартість, наприклад, 1 сорочки, виробленої в Китаї, стає настільки незначною, що навіть низькооплачуваний працівник у країнах Європи чи в США має можливість легко її придбати.

Фактично, низькооплачувана робота у провідних країнах світу дозволяє іммігрантам мати вищі стандарти життя у порівнянні з висококваліфікованими та високооплачуваними за мірками власної країни працівниками у країнах-донорах робочої сили – українці та інші громадяни колишнього СРСР як ніхто відчули на себе всю прикрість цього факту.

У часи економічного зростання низькокваліфіковані працівники знаходять додаткове джерело роботи, пов'язане з виконанням послуг для заможніших громадян провідних країн світу, що дозволяє їм купувати більш дорогі товари та послуги (туризм, іпотечні кредити на житло тощо) та робить з них справжніх «багатіїв» у порівнянні з матеріальним станом більшості висококваліфікованих працівників у країні-донорі.

Отже, можна стверджувати, що існування "європейського суспільства" з усіма його цінностями та благами відчувається повною мірою лише етнічними європейцями та американцями третього та старіше покоління іммігрантів, за рахунок експлуатації дешевої робочої сили ззовні, яка дозволяє вивільнювати етнічних європейців та американців для більш творчої (і високооплачуваної) праці.

Дешевизна "імпортованої" праці існує до тих пір, доки існує диспаритет курсів так званих «твердих» валют до валют інших країн світу, де відбувається процес виробництва матеріальних благ.

Дешева робоча сила згодна отримувати "смішні", з точки зору європейця чи американця, гроші за брудну, виснажливу роботу до тих пір, доки вона впевнена, що зможе "отоварити" їх.

Саме тому збереження світової фінансової-системи у її теперішньому вигляді, тобто значну переоцінку "твердих валют" та недооцінку інших валют світу є ключовим завданням провідних країн світу з метою збереження економічного домінування і "європейського суспільства".