Екологічний податок в Україні не працює на декарбонізацію: це суперечить нормам ЄС 

В Україні екологічний податок не виконує головної функції – фінансування реальних природоохоронних і декарбонізаційних проєктів.

Натомість у ЄС ці кошти використовують у межах “зеленого переходу” для модернізації великої промисловості. Україні також варто впровадити подібну модель, якщо вона прагне стати членом ЄС, йдеться у аналітичному матеріалі “ЕкоПолітика”.

Аналітики видання зауважують, що Державний фонд охорони навколишнього природного середовища в Україні створили ще у 1991 році. Понад 20 років кошти, що надходили від підприємств за забруднення довкілля, мали чітке цільове призначення та використовувалися виключно на екологічні проєкти.

Проте наприкінці 2014 року, у рамках бюджетної реформи, більшість надходжень від екологічного податку спрямували до загального фонду держбюджету. Формально фонд залишився в законодавстві, але фактично перестав існувати як окремий фінансовий інструмент, а “екологічні” кошти почали витрачатися на будь-які бюджетні потреби.

Частково ситуацію спробували виправити у 2024 році, створивши бюджетну програму “Фонд декарбонізації та енергоефективної трансформації”, куди акумулюється частина податку за викиди CO₂. Однак фонд переважно фінансує заходи з енергоефективності, а не скорочення промислових викидів. 

Серед підтриманих ініціатив – встановлення сонячних електростанцій на державних будівлях, енергоаудити, лізингові програми для ОСББ та інші заходи, далекі від промислової декарбонізації. При цьому великі підприємства, які є основними платниками екоподатку, не мають доступу до цих коштів для власної модернізації.

Експерти вказують на системні проблеми української моделі екологічного оподаткування. Вона має вузьку базу і не охоплює значущі джерела забруднення, зокрема транспорт. Адміністрування податку ускладнене через відсутність чіткої методології вимірювання викидів, що призводить до заниження показників і недоотримання коштів бюджетом.

Крім того, в Україні відсутні фінансові стимули для підприємств – податкові пільги, гранти чи субсидії, які в інших країнах поєднуються з екологічними податками.

Окремою проблемою є розподіл і використання надходжень. Значна частина коштів розчиняється в загальному фонді бюджету, а на місцевому рівні екоподаток часто витрачають на ремонти, потреби ЖКГ або псевдоекологічні заходи замість реальних природоохоронних проєктів. Аналітики наводять приклади, коли під виглядом екологічних програм фінансують обрізку дерев, прибирання вулиць чи ремонт каналізацій.

Фахівці наголошують, що точкові зміни, такі як підвищення ставок або коригування звітності, проблему не вирішують.

Екологічний податок в Україні потребує комплексного реформування:

• розширення податкової бази;
• посилення контролю;
• створення прозорого механізму розподілу коштів;
• реальних фінансових стимулів для “зеленого” переходу промисловості.

Інакше він залишатиметься лише фіскальним інструментом, а не драйвером екологічної трансформації, необхідної для відповідності європейським нормам.