Витрати на виробництво «зеленої» сталі в ЄС ставлять під питання її курентноспроможність. Про це йдеться у дослідженні експертів Fastmarkets.
Виробництво «зеленої» сталі в Європі швидко розвивається завдяки політичним стимулам, раннім капіталовкладенням та державному фінансуванню. Втім попри те, що ЄС є лідером за оголошеними та незавершеними потужностями, конкуруючі регіони мають значні переваги.
Потенціал недорогого водню, природного газу та доступної чистої електроенергії в MENA та Канаді позиціює їх як потенційних постачальників конкурентоспроможної «зеленої» сталі, HBI та DRI до Європи, навіть зважаючи торговельні обмеження Євросоюзу.
Очікується, що до 2030 року близько 80% світових потужностей електродугових печей, що працюють на DRI на основі водню припадатиме на європейських виробників. Великі капіталомісткі проєкти в Скандинавії (наприклад, Stegra, Hybrit та Blastr green steel) отримують вигоду від доступу до низьковуглецевої електроенергії, державної підтримки та регуляторних переваг у вартості завдяки ETS.
Однак попри державне фінансування, перехід до декарбонізації в Європі залишається досить «болючим» для виробників сталі. Комерційна життєздатність використання водню для виробництва DRI все ще є предметом обговорення, оскільки перехід на електродугові печі та EAF/DRI передбачає різке збільшення потреб в електроенергії.
Ціни на електроенергію в Європі є значно вищими, ніж у багатьох інших регіонах. Промислові тарифи часто перевищують €100/МВт·год, що у 2-4 раза більше ніж у Сполучених Штатах та Китаї. Таким чином, європейське виробництво плоского прокату на основі водню часто є структурно дорожчим. У 2030 році середній виробник у MENA матиме на 17% нижчі витрати, ніж європейський конкурент, що зумовлено нижчими витратами на робочу силу, електроенергію, капітальні витрати та водень.
Таким чином, імпорт гарячебрикетованого заліза (HBI) та заліза прямого відновлення (DRI) з таких джерел, як регіон Близького Сходу та Північної Африки, де їх виробництво є комерційно вигіднішим, стає одним із можливих сценаріїв у найближчі роки.
Окрім того, доступ до недорогої відновлюваної енергії дозволяє виробляти водень у MENA за значно нижчою ціною, ніж у Європі – очікується, що у 2030 році середні витрати на це у регіоні будуть вдвічі меншими, ніж на європейських підприємствах. Також на Близькому Сході та у Північній Африці залишається структурно вигідним виробництво в електродугових печах, що працюють на природному газі.
CBAM частково зрівнює умови гри для європейських виробників «зеленої» сталі, але не закриває його.
