Тимошенко націлилась на кризову перемогу

Чи не найголовнішим висновком, який варто зробити після невдалої спроби відставити уряд Юлії Тимошенко у парламенті, є такий: як мінімум рік – до президентських виборів – українцям доведеться боротися з фінансовою та соціальною кризами самотужки, без допомоги центральної влади зокрема і всієї політичної еліти загалом.

Те, як складається політична боротьба на найвищому рівні, змушує ставити питання так: а хто, власне, нині зацікавлений у владному Києві якомога швидше долати кризу і рятувати країну? Опозиція (тобто, ті, хто дуже не хоче бачити Тимошенко на чолі держави) не змогла подолати БЮТ у парламенті, а отже, їй залишається одне: сподіватися, що це зробить виборець – вийшовши масово на вулиці або голосуванням проти Тимошенко на виборах. Іншими словами,

антитимошенківці змушені будуть вдаватися до тактики «чим гірше – тим краще», тому не лише не допомагатимуть уряду долати кризу, а й всіма силами заважатимуть йому це робити.

Утім, трагедія і фарс ситуації полягає в тому, що особливо заважати й не доведеться. Просто тому, що уряд з кризою всерйоз не боротиметься. Одразу з кількох причин.

Перша, і найголовніша: уряд не знає, як боротися. Хоча б тому, що цього достеменно не знає ніхто у світі. Така от криза у світі трапилася, що подібного раніше не було.

Безумовно, щось уряд Тимошенко робитиме, але це буде не більше намагань терміново залатати чергову дірку, загасити хоча б на короткий час гостроту чергової соціальної проблеми.

Зрозуміло, методика таких дій буде одна: жорсткий адміністративний тиск, пошук винного – справжнього чи «цапа-відбувайла», активна пропаганда, непринципові поступки.

Далі. Припустимо неймовірне: наш уряд чітко знає те, чого не знає ніхто, і він складе реальний, або – принаймні – напівреальний план подолання кризи. Очевидно, що такий план мав би умовні два етапи. Перший, коли усі до краю «затягують паски», тобто, усім погано. І другий етап, коли всенародна економія і послідовність уряду у прийнятті непопулярних рішень дадуть, нарешті, бажані плоди у вигляді стабілізації гривні, мінімальній інфляції та безробітті, зростанні економіки і т. ін. Тобто, коли після «погано» стане «добре». Тепер питання: скільки часу треба на перший етап? Невідомо, але аж ніяк не лічені місяці.

Тобто, Тимошенко має йти на вибори, коли «поганий» етап буде в розпалі, а тому ймовірність її програшу дуже високою? Щоб плодами «доброго» етапу поласували її оппоненти? Зробити для них всю «чорну» роботу? Тимошенко все-таки не камікадзе.

Логічніше припустити, що Тимошенко обере інший шлях. А саме: йти на вирішальні для себе вибори в атмосфері максимальної конфліктності в політичному і не лише політичному середовищі. Власне, казати «обере» не зовсім правильно. Точніше було б стверджувати, що іншого, «неконфліктного» шляху у Юлії Володимирівни просто немає. Бо один «конфлікт» – криза – вже об’єктивно є, і загасити його швидко (тобто, до виборів) не під силу ні Тимошенко, ні будь-кому іншому, ні навіть усім разом. Тобто, криза є, а отже, на виборах за її наслідки – справедливо чи несправедливо – хтось мусить відповісти. А відповідати ніхто не хоче, навіть «усім разом» не хочуть. Отже,

конфлікт навколо питання «хто винен?» невідворотній.

Другий «вічний конфлікт» – це те, що посада Президента одна, а претендентів більше. Звісно, можна помріяти, що наша еліта помириться і гуртом поборить кляту кризу, от тільки як еліта «гуртом» буде Президентом України – в жодну мрію не влазить.

Нарешті, вся політична біографія Тимошенко – це постійний жорсткий і навіть жорстокий (аж до Лукянвського СІЗО) конфлікт. Досі вона у ньому загалом перемагала. Чому ж Тимошенко відмовлятися від успішної методики, в якій вона опанувала всі прийоми боротьби? У конфлікті вона почувається як риба у воді, конфлікт став її стихією. Мабуть, якби хтось показавТимошенко шлях, яким можна гарантовано спокійно, у мирі та злагоді з усіма, здобути президентську посаду, вона б його рішуче відкинула. Тільки після важкої боротьби, майже війни, вона має досягти вершини. Тільки тоді буде і моральне задоволення, і виправдання для тієї політики, яку вона має намір вести вже як Президент України.

Тобто вибір Тимошенко дуже логічний і суто прагматичний: якщо конфлікт об’єктивно неминучий, то навіщо витрачати марно зусилля, щоб його гасити? Хіба не краще від початку націлитися на жорстке протистояння, щоб перемогти у ньому? Власне,

так Тимошенко вже й діє, поки її опоненти вагаються: відповідати їй так само жорстко або навіть жорсткіше чи чекати, поки криза й виборці переможуть Тимошенко і звільнять для них дорогу до влади?

Залишилося уточнити, чому саме невідставка уряду 5 лютого прирекла українського обивателя на самотність перед кризою. Хіба успішне голосування гарантувало б союз влади і народу проти економічних проблем? Звісно, не гарантувало б. Такою-сякою гарантією була б можливість народу обрати нову владу на нових виборах (неважливо яких – президентських чи парламентських), інакше кажучи – негайно втрутитися у політичний конфлікт на боці однієї з сторін, віддати їй перемогу (тобто, владу) в обмін на можливість отримати від цієї нової влади реальну програму подолання кризи.

Невідставка уряду відставила можливість дострокових виборів до парламенту. Інший шлях до таких виборів – масова відмова «регіоналів» від депутатських мандатів – не став реальнішим після їхньої поразки 5 лютого.

Хоча вона, поразка, й радикалізує ту частину Партіїї регіонів, яка готова пожертвувати мандатами.

Утім, в українців ще залишається одна можливість без вуличних протестів втрутитися у владний конфлікт до січня 2010 року. Це якщо будуть дострокові вибори Президента. Хоча їх ймовірність – принаймні, сьогодні – й не здається вищою за імовірність дострокових виборів до Верховної Ради.