Подвійні стандарти Кремля: європейськість на експорт

Російська влада стала багато говорити про прихильність до європейських цінностей, хоча останнім часом Кремль визнавав лише так звану суверенну демократію. Тим часом Україна не лише намагається впроваджувати європейські цінності, а й водночас відновлювати історичну пам’ять.

Про прихильність Російської Федерації до демократичних цінностей і історичної пам’яті також говорив президент Дмитро Медведєв під час недавнього візиту до Мадрида, де між Російською Федерацією та Королівством Іспанія була підписана Декларація про стратегічне партнерство. До речі, в Декларації зазначається, що «стратегічне партнерство між сторонами базується на демократичних цінностях, які вони поділяють, а також на принципах суверенітету, рівності й територіальної цілісності держав, невтручання в їхні внутрішні справи, мирного врегулювання конфліктів, взаємної поваги та взаємної вигоди».

У Мадриді російський президент вирішив звернутися до досвіду «так званого транзиту демократії», що мав місце в Іспанії. У своєму виступі на заключному засіданні російсько-іспанського форуму «Діалог громадянських суспільств» 2 березня 2009 року в Центрі мистецтв королеви Софії Медведєв сказав: «Нас пов’язує те, що обидві наші держави пройшли крізь досвід тоталітаризму та самоізоляції, а отже, їм довелося подолати шлях політичних, економічних і соціальних перетворень. По суті, нашим країнам довелося позбутися дуже тяжкої хвороби, але в той же час прямі аналогії тут навряд чи можливі — у Росії та Іспанії свій досвід трансформації, свій досвід розвитку демократичних інститутів, свої успіхи і свої невдачі. І взагалі, досвід розбудови демократії завжди має унікальний характер, і лише тому демократія існує на нашій планеті. Усі ці події — ще жива історія, яка багато в чому визначила й наше сьогодення й визначає наше майбутнє. І сьогодні нам треба шукати точки зіткнення в нашому суперечливому й дуже непростому світі, відкривати нові напрямки співпраці, що впливатимуть на перспективи розвитку відносин між нашими державами».

Можна погодитися з російським президентом у тому, що не можна проводити аналогії між тим, як тривало примирення в Іспанії й Росії. Але багато в чому дії авторитарних і репресивних режимів були схожими. Від жорстокої цензури потерпали друковані ЗМІ, суворо придушувалася політична опозиція й рухи націонал-сепаратистів. Були заборонені всі партії (крім фалангістів — правлячої в Іспанії та комуністичної в СРСР. — Авт.) і профспілки. Загалом у період правління Франко в Іспанії, за різними оцінками, загинуло до мільйона людей, а ще 700 тисяч іспанців були змушені покинути батьківщину. До ув’язнення й утримання в трудових таборах були засуджені 875 тисяч людей. У Радянському Союзі ці цифри були на порядок вищими.

Проте офіційно каудильо проводив політику, спрямовану на загальне примирення. У Долині полеглих за 40 кілометрів від Мадрида за його вказівкою було зведено грандіозний меморіал із братським кладовищем жертв громадянської війни.

Примітно, що нині для більшості іспанців заколот і громадянська війна, пов’язані з особистістю генерала, — одна з трагічних сторінок історії. У трагедії були винні всі — й республіканці, й бунтівники. Такого типу трактування лягло в основу національного примирення. Перехід до нього після смерті Франко 1975 року відбувся відносно безболісно. Провідна роль у цьому належить королю Іспанії Хуану Карлосу, який став, і досі є, об’єднувальним символом суспільства.

Зовсім інакше ставляться до історичного примирення й історичної пам’яті в нинішній Росії. Можна говорити про подвійні стандарти Кремля. Свідченням одного стандарту є заяви Медведєва в Іспанії й підписана декларація, призначені для європейських країн.

Зовсім іншим є підхід Росії до країн колишнього Радянського Союзу. Свідченням іншого стандарту є постійні коментарі російського МЗС, що трактує на свій лад події з відновлення історичної пам’яті в Україні та заява російського президента про так званий голодомор. Наприклад, у коментарі російського МЗС від 28 листопада 2008 йдеться, що «у Львові, на Марсовому полі, поруч із Меморіалом радянським воїнам, загиблим у роки Великої Вітчизняної війни, закінчується блюзнірське за своєю суттю створення «пантеону» нацистським поплічникам — воякам ОУН-УПА, винним у масових убивствах радянських солдатів, цивільних осіб, мирних польських громадян на Волині».

Напевно, такої реакції можна було б чекати за часів колишнього Радянського Союзу, коли Україна була складовою частиною тоталітарної імперії. Але зараз це не так, і тому російській владі, напевно, слід зрозуміти, як зазначає у відповідь українське МЗС: «Україна відновлює свою історичну пам’ять, яку сталінсько-комуністичний режим намагався вбити Голодомором, розстрілами інтелігенції, забороною знати правдиву історію свого народу, а за такі спроби карав багаторічними ув’язненнями. Ми повертаємо імена українців, які не підкорилися ні гітлерівцям, ні комуно-більшовикам, а своїми життями заплатили за незалежність України».

І слова «нам треба шукати точки зіткнення в нашому суперечливому й дуже непростому світі, відкривати нові напрямки співпраці, які впливатимуть на перспективи розвитку відносин між нашими державами» російському президентові слід віднести до себе й застосувати на практиці до сусідньої України. Адже саме з ініціативи російської сторони між нашими країнами не ведеться діалог на вищому рівні. А Заходу, вочевидь, слід оцінювати цивілізованість Росії не за деклараціями й заявами про прихильність до демократичних цінностей, а за те, як російська влада ставиться, зокрема до історії України. По суті заважають суверенній державі пройти свій шлях примирення, як колись це зробила Іспанія.