Третій і зайвий у романі Тимошенко-Саркозі

Здається, у відносинах Юлії Тимошенко з французьким президентом Ніколя Саркозі зараз панує ідилія чи не більша, ніж у її відносинах із Владіміром Путіном. Нещодавній паризький візит Юлії Володимирівни та її свіжа стаття у The Guardian свідчать про це краще, ніж її французькі вітальні поцілунки з господарем Єлисейського Палацу.

Добре відомо, які обставини супроводжували поїздку глави українського уряду до столиці Франції. Вже сам факт цієї події надзвичайно красномовно контрастував із принциповим небажанням месьє Саркозі спілкуватися з президентом Ющенком – ані особисто, ані по телефону.

У той час, коли Віктор Андрійович де-факто став у Франції персоною нон-ґрата, Юлію Володимирівну там із задоволенням зустрічають.

Звичайно, пояснити це можна доволі простими міркуваннями. Як не крути, навіть при всій можливій повазі до діючого українського президента не можна не визнати, що на сьогодні він є «політичним трупом», в тому числі – і для Заходу. Річ навіть не в тому, що він не виправдав наданого йому західними столицями величезного кредиту довіри – річ у тому, що у нього немає майбутнього. Себто ясно, як білий день, що перший президентський строк Ющенка стане й останнім.

Юлія Тимошенко, з іншого боку – один із найбільших фаворитів майбутніх президентських перегонів. Тож Париж, цілком природнім чином, набагато більше зацікавлений у нав’язуванні нових перспективних контактів саме з нею, і водночас не бажає витрачати свій час на політика, що поволі, але впевнено відходить у минуле. Та це привабливе за своєю простотою пояснення не може бути вичерпним.

Такою логікою не вдасться пояснити, чому відносини між українською прем’єркою і Єлисейським Палацом набувають такого особливого статусу, про який свідчить хоча б вищезгадана стаття пані Тимошенко у The Guardian. Адже у ній ЮВТ на усю Англію заявляла, що саме Франція повинна стати на чолі об’єднаної Європи у боротьбі з кризою. Ефект її захоплених дифірамбів цій країні ще підсилювало те, що текст опублікувала не французька, а британська газета.

Власне ця стаття-любовний лист дозволяє зрозуміти, що

Юлія Володимирівна зацікавлена у якомога тепліших контактах із Францією аж ніяк не менше, ніж Франція сьогодні зацікавлена у контактах із нею.

Ба більше, скидається на те, що саме Францію пані прем’єр бачить своїм найбільшим союзником у Західній Європі. З огляду на помітну взаємність цих почуттів очевидно, що обидві сторони сприймають одна одну як вигідного партнера – інакше у міжнародних відносинах подібні речі не відбуваються.

Вигоду тут потрібно шукати там, де Франція і Україна сьогодні мають спільні точки дотику. Їх на сьогодні, за великим рахунком, є лише дві: Росія та НАТО.

І так сталося, що якраз у тому, що стосується відношення до цих двох «пунктів», точка зору Ніколя Саркозі збігається з баченням пані Тимошенко краще, аніж з баченням будь-якого іншого українського політика першої величини.

Що стосується Росії, яка у політичному романі між французьким лідером та Тимошенко є отим «третім», то Франція Ніколя Саркозі є одним з найбільш надійних партнерів Росії Мєдвєдєва-Путіна у Західній Європі – у цьому вона поступається хіба що Німеччині Анґели Меркель. Та в той же час офіційний Париж не може (та й не хоче) дозволити собі розкоші підтримувати Кремль занадто відкрито, адже йому потрібно ще й зберігати нормальні відносини зі своїми європейськими партнерами та з Америкою – а для цього дружба із кремлівською верхівкою повинна бути достатньо нюансованою.

Теперішня політика Юлії Тимошенко якнайкраще відповідає такій французькій «багатовекторній» концепції. Сьогодні вже цілком очевидно, що

глава діючого українського уряду бачить Росію як свого хорошого партнера, а Кремль платить їй тією ж монетою – навіть не виключено, що на майбутніх президентських виборах лідери Росії зроблять свою основну ставку саме на ЮВТ.

Водночас, як і Саркозі, Тимошенко не хоче, аби це партнерство було занадто явним і однобоким – отже, у «російському питанні» вони сповідують дуже схожі підходи.

Що стосується другого пункту – НАТО, то тут бачення Саркозі і Тимошенко також чудово збігаються. Нещодавнє рішення Франції повністю інтегруватися у військові структури Північноатлантичного Альянсу здійняло серед громадян цієї країни хвилю неспокою щодо того, чи зможе Франція після такого кроку зберегти свою незалежність від політики Сполучених Штатів. Лідери країни поспішили запевнити своїх виборців, що Франція вміє відстоювати свою позицію.

Питання можливого членства України в НАТО таким чином набуло неабиякої ваги, адже саме у цьому випадку Франція під час двох останніх самітів Альянсу пішла всупереч бажанню Білого Дому і виступила проти надання Україні ПДЧ. Тепер ця позиція із звичайної політичної стратегії перетворилася на справжній символ незалежності Франції від США. Варто очікувати, що надалі французи продовжуватимуть гнути ту ж саму лінію ще наполегливіше, адже від подібних символів так просто не відмовляються.

Це, у свою чергу, не може не збігатися з баченням Юлії Володимирівни. Її негативне ставлення до євроатлантичних фантазій Ющенка в Україні відоме вже досить давно, а на останній Конференції з питань безпеки у Мюнхені прем’єр дуже чітко це дала зрозуміти і решті світової спільноти. Напевне, не буде великим перебільшенням сказати, що

Тимошенко наразі хоче членства нашої держави у НАТО не більше, аніж сам Ніколя Саркозі. Якраз Альянс для України є у їхньому політичному романі отим «зайвим».

Знаходячи повне порозуміння із президентом Франції у тому, що стосується відносин із Росією та НАТО, Юлія Тимошенко фактично надає українсько-французьким відносинам пріоритет перед такими дорогими для Ющенка українсько-американськими – що, до речі, теж обов’язково потішить марнославство будь-якого щирого француза. Любовний лист Тимошенко до Саркозі, опублікований на сторінках The Guardian, посилає чіткий сигнал і Обамі: якщо президентом стане ЮВТ, то коло геополітичних друзів України дещо зміниться.

Ідилічні стосунки між Ніколя Саркозі та Юлією Тимошенко свідчать не лише про готовність останньої повністю відмовитися від ідеї членства України в НАТО і перевести стосунки Києва із Вашингтоном на другий план. Вони не є доброю новиною для тих, хто бажає нашій державі успіху на шляху до ЄС, адже Саркозі, скажімо відверто, не належить до тих політиків, що раді були б бачити нас і у цій організації. Тож теплі стосунки між українською пасіонарією і французьким харизматиком можуть різати очі й офіційним Варшаві та Празі.

Водночас, ніде правди діти, вони також виглядають на сьогодні реалістичною альтернативою часто завищеним бажанням українців-єврофілів:

враховуючи, що об’єктивно Україна має дуже мало шансів найближчими роками суттєво приблизитись до НАТО чи до ЄС, із Саркозі усе ж-таки краще дружити, аніж сваритися.

До того ж, така зміна пріоритетів зніме зайвий вантаж надлишкових вимог із плечей Барака Обами, адже американському президентові зараз явно не до України й наших проблем.

Інша справа, що занадто близька дружба із Саркозі може піти Україні й на шкоду. Адже президент Франції, як можна виснувати і зі сказаного вище – не з тих людей, які особливо заперечуватимуть проти російського впливу в Україні. Ба більше, ймовірно, він його навіть підтримуватиме, адже чим цей вплив сильніший, тим менше йому доведеться перейматися євроінтеграційними амбіціями нашої держави. Головне, аби Росія цей вплив нарощувала поступово і цивілізовано – не так, як у Грузії.

Фліртуючи із Парижем, Україна може заразом позбутися підтримки тих європейських політиків, які хотіли б її бачити якнайбільше європейською і якнайменше російською.

На жаль, у сучасному розділеному ЄС дружити із одним західноєвропейським лідером зовсім не означає дружити із усіма іншими. Тож у випадку, якщо Франція після бурхливого роману залишить нас сам-на-сам із нашими труднощами, звертатися по допомогу буде набагато проблемніше.

Звісно, слова «Тимошенко» і «Україна» – поки що не синоніми, і відносини українського прем’єра із Саркозі наразі ще не мають такої визначальної ваги. Та, враховуючи, що президентство ЮВТ є не таким вже малоймовірним, від подібних прогнозів нікуди не дінешся – карти третього і зайвого у її романі із французьким президентом розігруються вже зараз.

А чи вартує Саркозі того, аби Україна отримала Кремль у якості «третього» і НАТО у якості «зайвого» – дуже й дуже велике запитання.