Захід побачив продовження «газової війни» й визначив місце Україні в Європі

Останніми днями Україна трохи випала із фокусу уваги європейської та американської преси – можливо, для багатьох на Заході це навіть було певним знаком полегшення, адже там про нашу державу вже звично згадують у контексті того чи іншого конфлікту. Деякі видання, втім, все ще продовжували у цьому руслі, й далі проводячи розбір українсько-російських «газових польотів».

Відкрила галерею газових матеріалів цього тижня британська газета The Guardian, котра ще у неділю опублікувала статтю Яцека Сариуша-Вольского та Чарльза Теннока «Енергетичне роззброєння». У ній автори закликали ЄС «провчити» Росію за її січневі дії за допомогою розбудови альтернативних, не пов’язаних із РФ газопроводів: «Чи «енергетична зброя» 1970-х – припинення енергетичних поставок з політичних міркувань – повернулася?

Звісно, про використання нафти або газу у якості політичної зброї простіше говорити, аніж його здійснювати, але цьогорічне поновлення російсько-українського газового конфлікту і припинення поставок для великої частини Європейського Союзу повинне зосередити думки ЄС на потребі роззброїти тих, хто використовує енергетичну зброю».

«Після повторного російсько-українського конфлікту Європа повинна відреагувати з такою самою рішучістю до урізноманітнення своїх енергетичних джерел, яку продемонструвала в 1970-х, зустрівшись з викликом ОПЕК. Так само, як і країни Близького Сходу, Росію лише гіркий досвід може навчити, що в безпечних енергетичних поставках зацікавлені усі», – писав інтернаціональний тандем аналітиків.

Польська ж Gazeta Wyborcza, вносячи деяку різноманітність до свого традиційного проукраїнського тону (але не відмовляючись від тону антиросійського), опублікувала у понеділок статтю українського публіциста, співзасновника журналу «Критика» Миколи Рябчука. У цьому тексті під заголовком «Нафтогазова плутанина» автор піддав нищівній критиці з присмаком специфічної «теорії змови» нашу, українську сторону «газового конфлікту».

«Той факт, що ані три роки тому, ані сьогодні, як Росія, так і Україна не зверталися до суду у Стокгольмі, говорить сам за себе. Очевидно, обидві сторони панічно бояться оприлюднювати газові документи. Ймовірно, тому, що

вже кільканадцять років обидві країни проводять у цій справі подвійну бухгалтерію, нібито продаючи газ і нафту в Україну за «братньою» ціною, а насправді – перепродуючи їх бозна-куди далі на Захід вже за ціною справжньою.

Це не було б можливим без перевірених КГБ-шних кадрів по обидва боки труби, як і без неформальної підтримки на найвищому рівні», – провадив пан Рябчук.

Далі було ще невеличке оплакування змарнованих помаранчево-революційних можливостей: «Помаранчева революція була чудовою нагодою для того, аби розпочати увесь цей сумнівний бізнес заново. Можна було б провести відкритий міжнародний аудит газових транзакцій, оприлюднити усі схеми, перевірити через прокуратуру діяльність посередників і перестати ганьбитися перед усім світом стидкими суперечками з мафіозним сусідом у стилі «хто в кого вкрав хутро». Може бути, тоді знизилася б кількість мільярдерів і мільйонерів в Україні та в Росії, як і кількість мерседесів і лексусів в Києві та у Москві, але напевне ми б дізналися, що Україна зовсім не споживає тієї кількості газу, що видніється на папері, бо принаймні половина із нього йде на Захід. На жаль, ми цього не дізналися і навряд чи найближчим часом дізнаємось».

А потім, під кінець статті, автор запропонував читачам висновок, у якому, на щастя, певний фаталізм таки поєднувався з конструктивним підходом і поміркованою вірою у майбутнє: «Аби виграти, Україна мусила б грати не за написаним у Москві КГБ-шним сценарієм. Вона мусила б оприлюднити усі схеми, опублікувати документи, встановити ясні правила гри, передати усі спірні питання до міжнародних судів або принаймні до своїх власних, щоб хоча би українська частина газової мафії опиналася там, де їй і місце. Одначе, для цього потрібні а) політична воля, б) власна дистанція від енергетичних шахрайств сьогодні і в минулому. Очевидно, правлячій нами помаранчевій команді бракує принаймні однієї із цих рис. Тим більше їх бракуватиме їхнім антипомаранчевим опонентам. Можливо, українці повинні готуватися до гіршого. Але ліпше подумати про краще, тобто про нових лідерів, котрим не забракне жодної із цих рис».

Варто згадати і про інший матеріал у польській газеті, де детально, за участі російських коментаторів, розглядалася гіпотеза про те, що

вже дуже скоро російський «Газпром» сам почне по повній програмі створювати штучні конфліктні ситуації, аби приховати власні фінансові негаразди.

У зв’язку із цим польські журналісти висловили і таку, не надто вже й оригінальну, думку: «Наслідуючи гіпотезу російських аналітиків, аби відвернути увагу від своїх клопотів, російський концерн міг викликати останній конфлікт із Україною».

Честь і гідність російської сторони продовжував відстоювати міністр енергетики РФ Сєрґєй Шматько, цього разу – у інтерв’ю авторитетному німецькому виданню Der Spiegel, що побачило світ 11 лютого. У ньому міністр, поміж іншим, зазначав, що «Європейський Союз все ще повинен ясно дати Україні зрозуміти, що саме вона, а не Росія, порушила Енергетичну Хартію».

Не втратив пан Шматько і можливості ще трішки нажахати європейців безвідповідальністю українців.

«Вперше в історії цієї складної технічної системи природній газ тік в Україні у зворотному напрямку. Це рішення прийняли українські спеціалісти, і воно було небезпечним, навіть непередбачуваним. Ми дуже переживали, аби чогось не трапилося», – зізнавався міністр енергетики.

Водночас далеко не усі західні видання помітили те нове, що зросло на родючому ґрунті українсько-російських відносин. Мова, звичайно ж, про поки доволі туманну історію із російським кредитом для України.

Ще на самому початку тижня американська газета Wall Street Journal писала: «Міжнародний Валютний Фонд, ймовірно, призупинить виплати позики Україні – крок, що підштовхне уряд ще ближче до Москви у пошуку допомоги й загострить конфлікт між найвищим керівництвом у Києві». А Gazeta Wyborcza у цьому зв’язку помітила, що

«Москва має фінансові проблеми, але не шкодує грошей, аби зміцнити союзи з державами колишнього СРСР».

Взагалі полякам явно не терпілося розважитися новим витком «війни» поміж Україною та Росією – мабуть, саме тому вони винесли в ранг «продовження холодної війни» між Києвом та Москвою не лише розмови навколо занепаду «Артеку», що майже повністю затихли після того, як цією справою зайнявся уряд Тимошенко, але й пригоди калмицьких верблюдів, що застрягли на українській митниці на шляху до Болгарії. При цьому Gazeta Wyborcza не забула зауважити, як смакували «знущання українців над бідними тваринами» російські ЗМІ.

Та щоб не надавати цьому огляду зовсім вже конфліктної тональності, під кінець процитуємо «українську» частину колонки Едварда Феннелла на інтернет-сторінці британської газети The Times, що мала радісний заголовок «Давай, Україно!», і була присвячена нашим правникам.

«Ви можете думати, що Україна – це далека країна, про яку ми знаємо мало, але це не зупинило натовп правників, що торували собі дорогу снігом (на Ченсері Лейн, а не у Києві), аби відвідати минулого тижня зустріч Британсько-Української Правової Асоціації, яку гостинно прийняв Manches (англійська юридична компанія – ред.).

Такі фірми, як Lovells, Eversheds, Baker & McKenzie, Field Fisher Waterhouse, і велика кількість американських прийшли, аби обговорити, що Україні потрібно, аби перетворитися на бажане для інвестицій місце.

Відповідь, надана колишнім лорд-мером, суддею сером Ґевіном Артуром, була простою: розвиток майстерної та чесної правової системи та професії.

«Україна заслуговує на це, – сказав він, – Вона заслуговує на процвітання та великого місця і престижу у Європі та в світі. Реформа її правових інститутів визначить, буде цього досягнуто чи ні. Так що давай, Україно. Підтягуйся. Нам треба побачити від тебе більше, аніж газовий рахунок».