Відставка італійського прем’єр-міністра Маріо Монті, викликана спробою Сильвіо Берлусконі повернутися до влади, стурбувала керівництво європейських держав. Уся ця ситуація знову порушує питання про здатність Італії провести реформи і про виживання євровалюти. І вона знову оживила страхи перед корисливими політиками, які підбурюють виборців проти спільного європейського проекту. Схоже, свою виборчу стратегію Берлусконі вирішив побудувати, звинувачуючи режим суворої економії німецького зразку в усіх лихах, що спіткали Італію.
Дехто серед усіх цих хвилювань бачить обнадійливі ознаки, вважаючи, що обурення можливим поверненням Берлусконі свідчить: у європейців принаймні починає з’являтися якесь невловиме розуміння, спільна політична свідомість, яка може послужити основою для подальшої інтеграції. Досить лише поглянути на тривожні заголовки газет по всій Європі. Про «Повернення бунга-бунга» заявляє німецький таблоїд Bild. «Мумія повертається!» –кричать передовиці французької щоденної газети Libération, натякаючи одночасно і на дивний вираз обличчя пана Берлусконі після пластичної операції, і на моторошність його повернення з політичного «царства тіней».
У Європарламенті власна політична «родина» Берлусконі – Європейська народна партія (ЄНП) – виступила з осудом на його адресу, що досить нехарактерно. Чи насмілиться ЄНП виштовхнути Берлусконі зі своїх лав – це вже інше питання.
Криза євро означає, що внутрішня політика однієї країни дедалі сильніше стосуватиметься всіх європейців загалом. А європейська політика вже стала великим питанням національних виборів. Але це саме по собі не створює європейського демосу. Берлусконі грає на настроях євроскептицизму, які вже досить поширені. Він твердить, що сувора бюджетна політика у німецькому стилі ослаблює економіку Італії, замість зміцнювати її. А що ж тоді можна сказати про нижчі спреди на борг Італії, встановлені за уряду Монті? А це – просто трюк, до якого Німеччина вдалася минулого року, щоб усунути уряд Берлусконі від влади.
Можливо, все це свідчить лише про відчай політичного лідера, який втратив значну частину підтримки виборців і на якого чекають численні судові справи. Але навіть якщо Берлусконі і програє – його вчинки все одно важливі. Це не якийсь маргінальний політик, який раптом піднявся на хвилі популярності, як Герт Вілдерс у Нідерландах або Алексіс Ципрас у Греції. Він тричі обирався прем’єр-міністром. Євроскептицизм у Італії, де зазвичай переважали сильні проєвропейські настрої, проявляється по-різному: від Північної Ліги на правому крилі до колишніх комуністів на лівому і популістсько-опозиційного руху «П’ять зірок» з колишнім коміком Беппе Ґрілло на чолі. Якщо Берлусконі очолить течію центристів, то за підтримки його грошей, медіа-впливу і залишків популярності євроскептицизм може стати потужнішою силою.
Євробюрократи часто просто відмахуються від своїх критиків, називаючи їх популістами. Але будь-які сумніви щодо готовності Італії повернути борг і провести реформи, що сприятимуть росту економіки, можуть легко зіштовхнути єврозону назад у гостру кризу. Лише недавно європейський комісар з фінансових питань Оллі Рен оголосив, що єврозона пройшла пік кризи і від захисних заходів перейшла до підтримки реформ заради посилення конкурентоздатності.
Це було лише частково правдою. Дійсно, справи іспанських банків приводять зараз до ладу, а кризу в Греції поки що знову вдалося взяти під контроль. Понад усе – обіцянка президента Європейського центробанку Маріо Драґі проводити інтервенції на ринках від імені країн, які звертаються по допомогу (і погоджуються на програму реформ), дозволила знизити вартість кредитних коштів. Та навіть і так економіка єврозони сповільнюється, а рецесія в проблемних країнах на периферії поглиблюється. Капітал і ліквідні фонди відпливають з ослаблених країн, що зменшує можливості кредитування їхніх компаній. Надміру сувора економія пригнічує внутрішній попит.
Можливо, Драґі і зменшив ризик виштовхування країн з зони євро через ринкові причини, але навіть він не може виключити можливості політичного ризику для Італії. Проте недавні вибори дають європейським лідерам деякі підстави заспокоїтись, попри всі страхи перед популізмом. У Нідерландах Вілдерс втратив підтримку (хоча після виборів його популярність дещо піднялася), а проєвропейська Партія праці значно зміцнила позиції. Навіть у Греції, що найбільш постраждала від кризи серед усіх країн єврозони, виборці повернули до влади лідера, готового радше прийняти гіркі ліки від Брюсселю, аніж ризикувати «вильотом» з євро.
Італії погрожувати важче – хоча б тому, що вона одночасно занадто велика і для того, щоб її рятувати, і для того, щоб ЄС вижив у випадку її можливого виходу з єврозони. Надія лише на те, що італійські виборці самі скажуть «ні» облесливому Берлусконі і повернуть до влади уряд реформістів – з Маріо Монті чи без нього.
Нудьгувати не доведеться
Зазвичай вибори в Європі – справа нудна. Те, що тепер вони схожі на пригодницьке оповідання, багато говорить про той безлад, в якому погрязла єврозона. Доки не буде виправлено хиб в основі системи, кожні національні вибори таїтимуть у собі потенційні проблеми.
Для стабілізації єдиної валюти потрібні не лише суворіші фіскальні правила і реформи, але й довготерміновий план з мутуалізації (спільної відповідальності за державні борги і банківський сектор). Протягом певного часу лідери єврозони, здається, з цим погоджувалися. У червні вони вирішили створити банківський союз, почавши з об’єднаного банківського нагляду, і закликали європейські інституції укласти дорожню карту для забезпечення майбутнього євро. Але хоча в загальних рисах банківський нагляд у єврозоні було погоджено, інші аспекти банківського союзу гальмуються, а довготермінові реформи, можна сказати, відклали в довгий ящик. Замість дорожньої карти стоять знак «проїзду немає». Зокрема, Німеччина хоче відкласти перемовини про майбутню мутуалізацію принаймні до своїх власних виборів, які відбудуться восени наступного року. Тож Італія – не єдина країна, політика якої повинна викликати тривогу.
