Як створити бестселер

Історія успіху англійського письменника Джона Фаулза видається закономірною й фантастичною водночас. Адже ж хіба не легко зіграти на тривогах невпевнених у завтрашньому дні читачів 1960-х, запропонувавши їм похмуру історію маніяка по-сусідству?

А що як консервативним британцям запропонувати екзотичний сюжет із легкими нотками еротизму? І хто ж може зробити це краще, ніж випускник Оксфорду, фахівець у завжди фривольній, на думку британців, французькій літературі? Начебто закономірно, і все ж фантастика. Романи Фаулза ставали популярними майже миттєво. Чи назвемо ще когось із серйозних романістів, чиї твори екранізували за рік-два після їх появи?

Тобто маємо ситуацію, коли рецепт успіху точно є, проте втілити його, навіть вклавши у своє письмо всі випробувані Фаулзом інгредієнти, вкрай важко. Коротко про рецепт: спроби написати щось цінне він робить ще в часи студентства – майже за 20 років до успіху, до якого рухається поволі. Далі Фаулз думає. Його романи наповнені непересічними міркуваннями про життя, мистецтво, літературу, любов – це той автор, якому є що сказати і який може порадити. Звучить мелодраматично, але його книжки таки здатні зробити нас кращими. Головне – Фаулз ніколи не забуває про свого читача. Можна з упевненістю сказати, що він його любить, поважає і розуміє, чого той взяв книжку до рук. Ні, не для того, щоб разом з автором міркувати про серйозні та важливі справи – це потім. Книжка опинилася поруч, бо читач прагне зануритися у вигаданий світ, у який він ніколи, за звичних обставин, не потрапить і який його дивуватиме, лякатиме й тішитиме водночас. Читач бажає побачити небачене, зрозуміти незрозуміле; він хоче сюжет, загадку, інтригу.

Заголовковим романом Джона Фаулза, який не можна не прочитати, є «Жінка французького лейтенанта» – класичний любовний трикутник, вписаний у параболу Вікторіанської епохи. Чарльз, приємна молода людина та істинний джентльмен, збирається одружитися з Ернестиною – майже ідеальною жінкою, як її уявляли собі 150 років тому в Британії. До речі, ми одразу ж потрапляємо у складнішу гру, бо на ці уявлення про досконалих джентльменів та леді нашаровуються погляди самого Фаулза, який пише роман у вже доволі далекому від вікторіанської моральності 1969-му. Тому іронія, але чи не іронічним буде й погляд на іншу вершину трикутника? Випадково Чарльз знайомиться з творчою та імпульсивною Сарою Вудраф, мисткинею, що ходить на пірс виглядати свого французького лейтенанта. Кого і що вибере Чарльз? Домашній затишок чи романтичний порив? А можливо, йому й не дадуть обирати – тоді наскільки активно боротимуться за контроль над ним ці жінки? Достатньо пружна інтрига, щоб розгадувати її впродовж двох-трьох-кількох вечорів.

Якби Джон Фаулз був романтиком і вірив у одну-єдину призначену згори любов, яку з першого погляду впізнаєш і застигаєш, мов уражений громом, вибір Чарльза був би однозначним. Так само, якби автор вважав себе модерністом, тобто сповідував бунт і протест як постійну потребу особи чинити всупереч застарілим нормам моралі й цінував мистецьке набагато вище від повсякденного, він знову ж таки непомильно спрямував би свого персонажа до цілком певних безрозсудних, проте красивих вчинків, можливо, навіть присмачивши, як те полюбляли справжні модерністи, сюжет чиїмось самогубством. Проте письменник уже знає, що не все так просто не лиш у житті, а й у літературі, тому… пропонує читачеві два (чи навіть три) різних завершення роману. Саме через певну невизначеність фіналу, коли письменник більше не зважується накидати комусь (і вигаданим особам теж) свою волю, критика називає Фаулза постмодерністом – такий митець сповідує релятивізм, вважаючи будь-які універсальні приписи непевними. Тобто література цього штибу не повчає, як чинити, а вчить думати, що дієш відповідно до кожної конкретної ситуації. Добра література завжди спонукає думати, навіть коли назовні просто бавить нас цікавим сюжетом.

До речі, у нас критики завжди лають постмодернізм, сприймаючи його саме як замах на культурні традиції та моральні устої. Вочевидь, не добачають глибини думки, що її містять добрі постмодерністські тексти, як-от у Джона Фаулза чи Умберто Еко, про якого йшла мова раніше. Твори цих письменників завжди апелюють до багатих пластів культури, щоправда, назовні мімікруючи під жанри популярної літератури. Тобто «Жінку французького лейтенанта» цілком можна прочитати як любовний роман, але при цьому дізнаєшся безліч фактів із життя вікторіанської Британії, якій позаздрить перша-ліпша енциклопедія включно з Вікіпедією. Це справді так: якщо ми хочемо пережити колізію любовного шалу та вагань вельми життєво описаних персонажів, варто прочитати «Жінку французького лейтенанта», але якщо бажаємо відчути себе всередині вікторіанської спільноти з усіма її упередженнями й навіть забобонами, нам варто взяти до рук той самий твір. Чим тоді Фаулз відрізняється від Діккенса чи Остін? Джон іронічний, коли Чарльз і Джейн серйозні. Він дивиться на ситуацію своїх персонажів майже з погляду нашої сучасності, повсякчас неначе наголошуючи: ось як вони мали б поводитися в типовому вікторіанському романі – лише тепер нам це видається кумедним.  

Саме подвійна перспектива тексту, а також його «двоповерховість», одночасна масовість та глибина характеризують якісний постмодерний роман, а зовсім не вульгарність сцен і мови, як часто думають наші критики. Схоже побудовані й інші романи Джона Фаулза. «Колекціонер» (1963), що якраз і зробив автора популярним, є історією маніяка, який ув’язнює в заміському будинку дівчину. Ця сумна та похмура повість розказана і з погляду викрадача, і словами самої його жертви, а ще містить багато натяків на Шекспірову «Бурю» та міркувань про сучасне мистецтво й екзистенціалістську філософію. Наступний його роман «Маг» (1965) є любовним п’ятикутником (або й шестикутником, адже там героя зваблюють дівчата-близнючки), а також спогадом про вчителювання Фаулза у Греції. Проте й тут маємо алюзії на Шекспіра та інших британських авторів, а ще страшні епізоди воєнного часу, в яких момент вибору переживаємо як момент істини, психологічні експерименти, що межують із тортурами, а також удосталь паралелей з античними філософією та міфологією. Подальші романи – «Вежа з чорного дерева» (1974), «Даніель Мартін» (1977), «Личинка» (1985) – не менш яскраві сюжетно й насичені інтелектуально: багато любовних пригод, багато таємниць, багато літератури. Слабшою критики вважають «Мантіссу» (1982) – просто заплутана еротична повість, нічого більше.

Отже, рецепт Фаулза працює: бестселер потребує вмілого письма, яке треба шліфувати роками, поживних думок і захопливого сюжету. Минуло вже понад сім років після смерті письменника, проте його романи і далі купують, перекладають усе новими мовами, а будинок автора та легендарний пірс, який видно з його вікна, включено до маршруту всіх літературних мандрівок Південно-Західною Англією. Водночас через мистецьку й філософську насиченість романів Фаулза не припинятимуть вивчати в університетах – безперечно, це одна з центральних постатей британського літературного канону останньої третини ХХ сторіччя.

Що ж до Сари Вудраф, Чарльза та Ернестини, то жоден із цих персонажів насправді не є якимось новим, як не нова й інтрига, у якій вони заплутані. Майстерність автора полягає якраз у вмінні так розповісти цю звичну історію, щоб нам стало вкрай цікаво стежити за її перипетіями. Саме цього й досягає Джон Фаулз, до деталей реконструюючи для нас мікросвіт вікторіанської Англії, наголошуючи у власних коментарях (бо автор дотепно-безцеремонно вривається у тканину свого роману) відмінності між ними і нами, але й демонструючи подібність та навіть разючу тотожність багатьох тогочасних і сьогочасних почуттів та переживань. Хтозна, можливо, читаючи його проникливий роман, ми ще здивуємося, наскільки нам досі близькі мораль і погляди вікторіанського часу.

Фаулз у кіно

«Жінка французького лейтенанта»

Критика більш-менш схвально поставилася до появи у 1965-му фільму за романом «Колекціонер», проте фактично розгромила «Мага» 1968 року. Фаулз, який мав тоді ще й амбіції сценариста, після провалу смиренно відступив у тінь, давши дозвіл не створення сценарію «Жінки…» молодому театральному авангардистові Гарольду Пінтеру (той, до речі, отримав Нобелівську премію з літератури у 2005-му). Пінтер, а також режисер стрічки Карел Рейш зіткнулися з труднощами постановки, які спершу видавалися непереборними: як відобразити іронічне ставлення автора до свого тексту – отой відомий постійний автокоментар у романі? Просто додати насмішкуватий голос з-за кадру? Ввести персону автора у фільм?

Знайдений вихід перетворив цю екранізацію на один із найкращих фільмів свого часу (1981 рік), що зберігає, утім, привабливість для глядача й дотепер. Так само як Фаулз, у принципі, пише роман про те, як написати вікторіанський роман (звідси його коментарі), автори фільму зняли стрічку в якій тривають зйомки фільму за текстом Фаулза. Якщо в романі нас інтригує, чи стануть коханцями Чарльз і Сара Вудраф, то в кіно додається й паралельна інтрига: як розвиватимуться стосунки в акторів, котрі виконують ці ролі? Чи вийдуть їхні почуття за межі гри? Це фільм, після якого впізнаваною на екранах стала Меріл Стріп, яка грає міс Вудраф.

«Мовчання ягнят»

Зовсім інша кінострічка, а не первісна екранізація, уповні передає похмурий настрій і жахливий сюжет Фаулзового «Колекціонера». У «Мовчанні ягнят» (1991), що знятий за однойменним романом Томаса Гарріса, з роману Фаулза запозичено головний мотив: маніяк викрадає й ув’язнює дівчину, розцінюючи це як своєрідне колекціонування. Показовою в обох випадках є символічна присутність метеликів – живих істот, яких згнічують за скло, залишаючи назавжди красивими (подібним є також ставлення Гумберта до Лоліти).

Змінено мотив дій маніяка, а також додано агентку ФБР, яка своєю енергійною присутністю дещо пом’якшує екзистенціалістську безвихідь роману-прототипу. Цікаво, що і в книгах, і у фільмі є подібний образ досвідченого чоловіка, що веде з героїнею діалоги про життя, естетику тощо. Це, між іншим, повторюваний мотив для самого Фаулза: старші чоловіки опікуються дівчатами не лише в «Колекціонері», а й у «Мазі», «Вежі з чорного дерева», якщо брати найяскравіші приклади. Образ бувалого знавця життя у «Мовчанні ягнят» та сиквелі фільму («Ганнібал», 2001) має лиш одну відсутню у Фаулза особливість – цей інтелектуал та естет є людожером.

Ростислав Семків