Планетарні межі дають змогу ефективно підходити до екологічних змін, тому що в багатьох випадках забезпечують простір для новацій, яких доти ще не було. Так концепція знайшла друзів, які зазвичай не прислухаються до екологічних міркувань, і «зелених» ворогів, що не терплять жодних компромісів.
Розтягніть пружину й відпустіть, і вона знову згорнеться кільцями. Тягніть сильніше і сильніше, а вона все скручуватиметься назад, аж доки раптом не перестане. Те, що раніше було пружиною, тепер безформний шматок покрученого дроту. Ось як, якщо коротко, багато вчених бачать похмуре майбутнє Землі, якщо її системи розтягувати так, як ту нещасну пружину.
Одним із наслідків таких побоювань восени 2009-го стала ідея про планетарні межі. Того року під час підготовки до конференції з клімату в Копенгагені група вчених-учасників, що працювали під егідою Стокгольмського центру вивчення стійкості (Stockholm Resilience Centre) у Швеції, дала в опублікованій у журналі Nature статті власне визначення безпечного простору для розвитку людства: дев’ять кордонів, поза якими не можна навантажувати нашу планету.
У роботі було розглянуто дев’ять відповідних чинників: кліматичні зміни, окислення океану, руйнування озонового шару, порушення азотного та фосфатного кругообігу (життєво необхідного для росту рослин), освоєння нових територій під сільськогосподарське використання та житлову забудову, зникнення біологічних видів, накопичення хімічних забруднювачів і рівень механічного забруднення атмосфери шкідливими частками. За сімома з них автори статті мали достатньо підстав для чіткого позначення дійсних меж. Що ж стосується хімічного і механічного забруднення, то з висновками вирішили зачекати.
Відтоді ідея про межі здоров’я планети прижилася. Вона постійно з’являється в GEO-5 – щорічній доповіді Екологічної програми ООН з глобальних перспектив довкілля. Група високого рівня з питань глобальної стійкості, яка нещодавно відзвітувалася перед Генеральним секретарем ООН Пан Гі Муном, поставила цю ідею на почесне місце. А велика наукова конференція «Планета під тиском», нещодавно проведена в Лондоні, зробила межі основним пунктом доповіді, надісланої Rio+20 – екологічному саміту ООН, що відбувся в Бразилії 20–22 червня.
ВІДПУСТИ, Я БЛАГАЮ, ВІДПУСТИ…
Планетарні межі дають змогу ефективно підходити до екологічних змін, тому що в багатьох випадках забезпечують простір для новацій, яких доти ще не було. Так концепція знайшла друзів, які зазвичай не прислухаються до екологічних міркувань, і «зелених» ворогів, що не терплять жодних компромісів. Але вона має численні недоліки. Справжнє проходження меж, як визнають їхні прихильники, є дещо довільним. Почасти це зумовлено недосконалістю людських знань на конкретний момент, але такий стан речей може зберігатися незалежно від того, як багато ми знатимемо. Є межі. які можна переходити без заподіяння безповоротної шкоди. Інші, можливо, взагалі було проведено не там, де потрібно. А деякі вчені вважають, що масштабні глобальні зміни можуть трапитися навіть тоді, коли людство не переступить жодної з цих меж.
Що стосується точок неповернення, після яких розтягнена пружина вже не набуде своєї початкової форми (як-от зникнення льодовикового покриву або танення вічної мерзлоти), то тут система меж для недопущення людства до критичного порогу має такий самий практичний сенс, як і парапет на краю даху. Є достатньо підстав вважати, що клімат може поводитися саме так, тож треба обмежити антропогенний вплив. Але з дев’яти планетарних меж лише три стосуються систем, де, на думку авторів концепції, людство і справді, ймовірно, наблизиться до глобального порогу: клімат, кислотність океанів та озоновий шар. Деякі з позосталих шести меж можуть мати локальні пороги, але їхній глобальний ефект – це здебільшого просто сукупність місцевих чинників.
На думку вчених з Інституту «Прорив», таке змішання, не виключено, призведе до хибних дій. Побоювання з приводу всепланетного азотного порогу, наприклад, може змусити людей відмовитися від користі, яку дало б удобрювання бідних ґрунтів Африки, через зловживання добривами в Китаї.
Інша заувага Інституту стосується поширеного переконання, що оскільки людство сформувалося в голоценову епоху, то її умови й нині найкращі для нашого виду. І справді, є підстави вважати, що деякі його аспекти були оптимальними. То був період кліматичної стабільності та (у помірних регіонах Землі) м’якого клімату. «Проривники» погоджуються, що стабільний клімат – річ позитивна. Проте вказують: немає достатніх доказів того, що, приміром, у голоцені азотний або фосфатний кругообіг був особливо сприятливим для людини. Той факт, що люди навчилися використовувати хімічну промисловість для пришвидшення кругообігу азоту порівняно з темпами його кругообігу в природних системах, виробляючи добрива з атмосферного азоту, справді впливає на довкілля. Наприклад, нітрати в стічних водах можуть зашкодити екології озер. Проте якщо, наприклад, цей вплив можна тримати під контролем, то незрозуміло, чи сама по собі кількість забраного з повітря азоту може становити проблему.
Ось до чого, по суті, зводиться суперечка про природу антропоцену – епохи людини. На думку багатьох учених, її вплив на життя планети Земля нині такий великий, що голоцен уже відійшов у минуле й почалася нова окрема епоха – антропоцен. Ідея планетарних меж прагне залишити його у рамках норм голоцену. А Інститут «Прорив», навпаки, обстоює необхідність виходити з потреб добробуту людини, а не просто сліпо наслідувати те, що було колись.
ДЕКЛАРАЦІЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Ще одна проблема ідеї планетарних меж – припущення, що вони не залежать одна від іншої, що здається малоймовірним. І якщо це так, тоді криза може виникнути навіть тоді, коли не перейдено жодної з них. 7 червня журнал Nature оприлюднив огляд матеріалів, які свідчать, що це саме тепер, можливо, і відбувається. З його аналізу випливає, що Земля, не виключено, наближається до переломного моменту, за яким під впливом дедалі більшого і багатшого населення одночасно відбудуться зміни землекористування, клімату та всього іншого, що переведуть усю систему планети в зовсім інший стан, відмінний від нинішнього. Назавжди зміняться кліматичні зони, по-іншому функціонуватимуть екосистеми тощо.
Раптовий «зсув» цілком можливий. Невеликі екосистеми на зразок озерних часто переходять з одного стану в інший, тож немає жодних явних причин, чому цього не може зробити велетенська система на кшталт Землі. А за словами одного з авторів огляду в Nature Ентоні Барноскі з Університету Каліфорнії в Берклі, поєднання кількох окремо взятих змін у межах планети все ще може стати пусковим механізмом для такої зміни стану.
Наслідки були б негативними. Навіть якби в кінцевому підсумку наша планета все ще залишалася гостинним домом для людства, сам перехід був би катастрофічним. Але існування ймовірних несприятливих варіантів майбутнього в планетарних межах ставить питання навпаки: а чи є за цими межами сприятливі варіанти? Зокрема, чи можна якось обійти найвідомішу з них – ту, яка впливає на парниковий ефект, потепління і зміну клімату?
Автори концепції планетарних меж визначають цей кордон двома різними способами, що не дуже сприяє проясненню ситуації. Один – обмеження на наявність в атмосфері основного стійкого парникового газу – двоокису вуглецю – 350 частками на мільйон. Інший – обмеження на «радіаційну дію», тобто збільшення енергії, що потрапляє на поверхню Землі за одиницю часу, переважно внаслідок зростання частки парникових газів на 1 Вт/м2 вище від доіндустріального рівня. У будь-якому разі людство давно вже перейшло ту кліматичну межу. Це збігається з думкою деяких розробників концепції планетарних меж (як-от Джеймса Гансена з Інституту космічних досліджень Ґоддарда): сьогодні клімат уже давно пройшов ту точку, яка ще гарантувала довготермінове збереження об’єктів на зразок льодовикового покриву Гренландії, танення якого підніме рівень Світового океану на 7 м.
Якщо розробники планетарних меж не помиляються у своїх розрахунках, то ситуація з парниковими газами видається безнадійною. Виходячи з нинішнього рівня двоокису вуглецю в атмосфері (400 часток на мільйон), який щороку збільшується ще на 2 частки, досягти його рівня 350 часток на мільйон можна, лише звівши викиди до нуля. А тоді ще доведеться витратити чимало часу (ймовірно, кілька століть) на те, щоб відкачати СО2 з атмосфери і всілякими способами повернути його назад під землю.
ФОРС-МАЖОР
Проте парникові гази становлять проблему лише через свою властивість впливати на радіаційну дію. Якби її було реально повернути в межі норми іншими способами, тоді рівень СО2 не мав би значення. Це можна було б зробити, розпилюючи у верхніх шарах атмосфери відбивальні частинки, щоб повертати сонячні промені назад у космос.
Така радикальна схема могла б мати широкий спектр негативних побічних ефектів, причому політичні могли б переважити екологічні. Певна річ, зараз такого у жодному разі не можна робити. Але в майбутньому – можливо. І це, звичайно, доводить: якщо Земля й має межі, то їх не повинно бути в людської думки, спрямованої на допомогу планеті.
The Economist
