У вівторок, 14 травня, Верховна Рада ухвалила проект закону про внесення змін до Податкового кодексу України щодо фінансових векселів.
Основні зміни стосуються використання останніх в якості засобу повернення експортерам податку на додану вартість.
Згідно з новим законопроектом, казначейство – або інші структури, що обслуговують бюджетні кошти – може за заявою платника податків повертати належну суму ПДВ у вигляді казначейських фінансових векселів.
Вексель – фінансовий інструмент, який зобов’язує векселедавця (у випадку з поверненням ПДВ – державу) заплатити після настання відповідного строку визначену суму грошей власнику векселя. Тобто згідно з законопроектом замість живих грошей ПДВ може бути повернено у вигляді державних боргів.
Цікаво, що правки, внесені останнім законопроектом, є, насправді, обмеженням вищеописаної практики, а не її впровадженням або розширенням.
Справа в тому, що існуюче законодавство вже дозволяє за згодою платника податків повертати ПДВ та інші податки, які підлягають автоматичній компенсації, у вигляді казначейських векселів.
Прийнятий у вівторок законопроект, навпаки, обмежує цю практику в часі. Згідно йому, автоматична компенсація податків може бути проведена у вигляді векселю лише до 1 січня 2014 року, після чого ПДВ має повертатися у грошовому вигляді.
Здирництво з експортерів…
Теоретично, автоматична компенсація податків у вигляді векселю є лише добровільною справою. Новий законопроект чітко стверджує, що вона можлива лише "за заявою платників податків".
Проте зрозуміло, що на практиці сучасне українське законодавство, фактично, санкціонує державне здирництво. Уряд вже багато років усіляко уникає й затягує повернення ПДВ експортерам, використовуючи їх в якості джерела додаткових фінансових ресурсів. Найбільше страждають, звичайно, менш впливові невеликі підприємства та компанії, які зазвичай, в українських умовах, ще й є найбільш інноваційними.
Ймовірно, краще, якщо заборгованість з повернення ПДВ існуватиме у вигляді векселів. Принаймні, тоді вона матиме чітку дату остаточної виплати і не виникатиме необхідності вибивати гроші через суд.
Крім того, векселі можуть бути використані експортерами як платіжний засіб, хоч і з деяким дисконтом, тобто частину грошей, які можна було б по ним отримати, доведеться в цьому разі втратити.
Також непоганою тенденцією є те, що в прийнятій версії законопроекту можливості для такого здирництва обмежені в часі і з 2014 року повинні зупинитися.
Звичайно, все ще може легко змінитися – якщо уряд занепокоїться з приводу наповнення бюджету, він запросто може почати тиснути на Верховну Раду з метою прийняти новий законопроект, який подовжить можливість використовувати векселі для компенсації податків, або взагалі скасує часові обмеження. Проте, принаймні, зараз ці обмеження існують.
Однак, проблема глибше, ніж те, як оформлюється заборгованість держави перед власними експортерами.
Проблема полягає в тому, що сама практика створення заборгованості за компенсацією ПДВ перед експортерами задля провадження бюджетних видатків (часто – сумнівних) є глибоко небезпечною з точки зору розвитку економіки – основної мети будь-якої країни, що розвивається.
…є пострілом в самих себе
Політика "видоювання" грошей з експортерів є, м’яко кажучи, нерозумною та недалекоглядною. ПДВ недарма в усіх країнах компенсується у разі, якщо відповідна продукція пішла на експорт.
Це дозволяє підтримати конкурентоспроможність місцевих виробників на міжнародних ринках, яка є критично важливою для економічного зростання та розвитку.
Жодна держава, яка піклується про власний розвиток, не стане створювати проблеми своїм експортерам, особливо в не сировинних галузях. Якщо без "здирання" з них грошей шляхом неповернення ПДВ неможливо профінансувати бюджетні видатки, то це означає, що бюджетні видатки треба скорочувати.
Стимулювання експортерів майже завжди приносить більший зиск, аніж державні видатки – принаймні, в середньостроковій та довгостроковій перспективі.
Фактично, Україна демонструє повне викривлення правильних пріоритетів економічної політики. Уявімо собі економіку, як пиріг, який може зростати або зменшуватися і який ділять між собою всі громадяни країни.
Українське суспільство, в цілому, не зацікавлене в збільшенні цього пирога – воно орієнтується на його перерозподіл, тобто відрізання собі якомога більших шматів за рахунок інших.
Причому, не можна сказати, що така поведінка стосується лише верхівки суспільства, чи що вона якось аномально поширена в цій верхівці.
Патерналізм, вороже відношення до будь-яких реформ та бажання отримувати якомога більше грошей з бюджету є характерними рисами великої частини українського суспільства.
Саме електоральний запит цієї групи населення й формує руйнівну поведінку політиків, які намагаються здобувати голоси шляхом розширення соціальних видатків (довівши їх до 25% від ВВП – рівня найбільш соціальних з розвинених країн) та "гречкосійства", при цьому відмовляючись працювати у напрямку пришвидшеного довгострокового економічного зростання.
Така поведінка є прямо протилежною тому, як поводили себе суспільства, яким вдалося успішно перейти зі статусу країн, що розвиваються, до статусу розвинених країн.
Власне, приклад про пиріг дуже часто приводять у зв’язку з країнами Східної Азії – наприклад, Південною Кореєю, яка ще в 60-х роках минулого століття була однією з найбідніших країн світу, Китаєм, який вразив усіх своїми надшвидкими темпами зростання.
В обох випадках відповідні суспільства – як на рівні еліт, так і на рівні основної маси населення – демонстрували готовність відмовитися від постійного перерозподілу і працювати на довгостроковий розвиток своїх країн.
Як показує приклад з видоюванням грошей експортерів, Україна такої готовності все ще не демонструє.
Українська держава погіршує фінансовий стан власних експортерів задля того, аби виконати в повному обсязі бюджетні видатки, не дивлячись не величезний обсяг розтрат, який асоціюється з цими видатками.
Залишається лише сподіватися, що в якийсь момент нашому суспільству все ж таки вдасться змінитися й від нескінченного перерозподілу пирога своєї економіки перейти до його збільшення.
Павло Кухта
