У всьому світі сьогодні в центрі фінансової політики постійне безробіття, розбіжність попиту і пропозиції навичок і пенсійні рамки. І часто розлючені політики дискутують на ці теми.
Розвинені країни стоять перед проблемою "старіння". Хоча ті країни, що розвиваються, також переживають демографічні трансформації, які за структурою наближають їх до розвинених економік.
Через два або три десятка років вони їх доженуть. Китай – значно швидше.
Численні проблеми впливають на зайнятість. Слабкий попит як результат світової фінансової кризи, який розпочався у 2008 році залишається ключовим фактором у Європі, США і Японії.
Але довготривалі структурні проблеми також пригнічують ринки праці.
Що найважливіше, результатом глобалізації стає постійне зрушення до порівняльних переваг, що створює серйозні проблеми пристосування. Адже створення робочих місць в новій сфері діяльності не обов'язково компенсує втрату роботи у старих сферах.
У будь-якому випадку більшість нових посад вимагають нових навичок, що означає те, що ті працівники, які втратили свою роботу у вмираючих індустріях, мають мало шансів знайти нову роботу.
До того ж технологічний прогрес все більше "заощаджує працю".
Комп'ютери і роботи заміщують робочу силу всюди, починаючи від супермаркетів до автомобільних конвеєрів. Враховуючи волатильну макроекономічну перспективу, більшість компаній не бажають брати на роботу нових працівників, завдяки чому зростає рівень безробіття серед молоді у всьому світі.
У той же час старіння і вартість послуг охорони здоров'я, яке асоціюється з старшим населенням – залишається основним фінансовим викликом у зрілих суспільствах.
В середині цього століття очікувана тривалість життя зросте у порівнянні з післявійськовим періодом Другої світової на 10 років. В той час, як вік, коли починають виплачувати пенсію, з того часу не змінювався.
Маргінальні зміни до існуючого способу життя навряд чи будуть достатньою відповіддю на технологічні процеси, зростаюче занепокоєння молоді та збільшення фінансових навантажень.
Радикальна переоцінка праці, формування навичок, пенсій і плану відпусток потрібні, щоб сформувати нову повноцінну реформу.
Для починаючих формування навичок і розвиток мають стати довготривалим процесом, починаючи від формальної освіти, продовжуючи тренінгами на робочому місці і повноцінною освітою на різних етапах життя.
Спеціальні програми залучення молоді мають стати нормою суспільної підтримки і кар'єрної практики. З переходом від стажування до перших років зайнятості.
Другий принцип полягає в тому, що перехід на пенсію має стати поступовим процесом.
Скажімо, до 50 років люди мають працювати в середньому тисячу вісімсот – дві тисячі годин. В 60 років знизити активність до 1300-1500 годин і зупинитися на 500 – 1000 годинах у віці 70 років.
Медсестра, стюардеса або вчителька середньої школи, наприклад, можуть працювати п'ять днів на тиждень до 60 років, 4 дня на тиждень до 62, три дні на тиждень – до 65. І мабуть, два дні – у віці 70 років.
Роботодавці і працівники мають оговорювати цю гнучкість, але без фінансової підтримки уряду тут не обійтися. Особливо коли мова заходить про соціальний захист і податки.
Оплачувана відпустка може складати 3-4 тижня до віку 45 років, зростаючи до 7-8 тижнів ближче до 70 років.
Там де декретна відпустка низько оплачується, її треба підвищити. Наприклад, це потрібно зробити у США.
Соціальна політика має стимулювати до особистого вибору. Наприклад, кожні 10 років працівник має отримувати можливість рік повчитися, при тому що третину освіти йому оплатить роботодавець, третину – публічні фонди, і третина – персональні заощадження працівника. Пропорції можна змінювати.
Загальною метою має бути суспільство, в якому стан здоров'я дозволятиме громадянам працювати і сплачувати податки до 70 років, але зі спадаючою інтенсивністю і гнучкістю, яка відображатиме особисті обставини.
По суті, поступовий і гнучкий вихід на пенсію зіграє на руку не лише роботодавцям і урядам, а і самим працівникам, тому що постійна зайнятість – це не лише особисте задоволення, а і емоційне занурення у соціальне спілкування.
Згідно з дослідженням, проведеним Карол Грехем і Міленою Ніколовою з Брукінського інституту, найщасливішими є ті працівники, які мають змогу працювати неповну зміну добровільно.
Маючи більше вільних годин, працівники можуть приділяти більше часу для отримання навичок, що позитивно відображається на продуктивності і рівні задоволення.
Новий соціальний закон для першої половини двадцять першого століття має враховувати фінансові реалії, містити достатньо простору для особистого вибору і високу соціальну солідарність.
А також враховувати захист від особистих обставин і волатильної економіки.
Багато країн рухаються в цьому напрямку. Але ці рухи дуже скромні. Нам потрібно повноцінно і революційно переосмислити навчання, роботу, пенсії і відпочинок.
Кемал Дервіс, колишній міністр економічних справ Туреччини, та колишній адміністратор програми розвитку ООН, віце-президент Brookings Institution.
Авторське право: Реальна економіка, Project Syndicate, 2013
Переклад – Реальна Економіка
Кемал Дервіс
