Як запрограмовано Юлію Тимошенко?

Психологічний портрет Юлії Володимирівни Тимошенко суттєво відрізняється від того, що ми могли побачити, аналізуючи особистість Віктора Ющенка. Застосовуючи різноманітні моделі НЛП при розгляді особливостей її світосприйняття і характеру, ми можемо дійти висновку, що двоє колишніх лідерів «Помаранчевої Революції» живуть у цілковито різних світах.

Так, незважаючи на те, що, як і Президент, Юлія Володимирівна залюбки у своїй мові звертається до почуттєвої складової («я відчуваю», «на мене тиснуть», «я вірю», «мене обурює» і т. д.), її все ж не можна віднести до тієї самої категорії «кінестетів», що й Ющенка. Адже у світі ЮВТ набагато більше, аніж у Віктора Андрійовича, присутні візуальні та аудіальні елементи – що робить з неї людину, яка мислить і сприймає дещо швидше.

На те велике значення, яке мають для пані Тимошенко образи, вказує вже хоча б різноманітність її гардеробу і велика увага, яку сучасний прем’єр приділяє своїй зовнішності. Що ж до «звукової» складової, то просто кидається у вуха, що Юлія Володимирівна набагато більше від монотонного Ющенка грається інтонаціями свого голосу (навіть якщо діапазон цієї гри теж є не надто широким). Така різноплановість дозволяє їй не лише ефективно звертатися до набагато ширшої аудиторії, але й вказує на багатший внутрішній світ.

При цьому треба зауважити, що для ЮВТ менше значення мають абстракції, «розум» та логіка (це, до речі, зовсім необов’язково пояснювати тим, що вона – жінка). Звертаючись насамперед до безпосереднього людського досвіду, а не до інтелектуальних конструкцій,

Тимошенко справляє враження ближчої, «живішої» людини, аніж холодний та стриманий Президент, і надає своїм виступам набагато особистіснішого відтінку. Вона прагне переконати не стільки розум, скільки серце.

Що ж до «мови тіла» глави уряду, то тут варто звернути увагу на її насиченість «так-сигналами». Свої виступи Юлія Володимирівна супроводжує просто-таки величезною кількістю стверджувальних кивань головою, які на підсвідомому рівні сприймаються як знак згоди і приєднання. До того ж, Тимошенко добре встановлює надважливий візуальний контакт з аудиторією – на відміну, знову ж-таки, від Президента, погляд котрого хоч і часто спрямований до слухачів, та нерідко залишається розфокусованим.

В цілому, невербальна поведінка ЮВТ вказує на набагато більшу відкритість, вона допускає людей ближче, викликає в них співпереживання, навіть закликає до нього. За вміння добре контролювати ситуацію це також може дозволяти пані Тимошенко дуже ефективно маніпулювати своїми співрозмовниками.

У власне мовленні Юлії Володимирівни, до речі, також присутні дуже характерні маніпуляції. Так, часто застосовує вона так зване «читання думок» – «ви усі знаєте», «ви розумієте», «вам відомо». Такі вставки, хоч і виглядають цілком природно, насправді не мають під собою належного ґрунту, бо пані Тимошенко не може бути достеменно відомо, про що думає і що знає її співрозмовник – тим більше, якщо вона звертається до великої кількості народу.

Іншим характерним для прем’єра спотворенням реальності є так звані «універсальні квантифікатори»: «абсолютно всі», «жодного разу», «ніколи», «завжди» і т. п. Використання таких категоричних абсолютних узагальнень надає її виступам додаткової емоційності та переконливості, та річ у тім, що вони навряд чи можуть бути до кінця правдивими.

Тут слід підкреслити, що зовсім необов’язково ми у цих випадках маємо справу зі свідомими маніпуляціями. Цілком імовірно, що йдеться просто про особливості сприйняття навколишнього світу і його усвідомлення. В такому випадку

«читання думок» може свідчити усього лише про впевненість ЮВТ у тому, що вона добре знає людей і здатна з легкістю проникати у їхній внутрішній світ, а «універсальні квантифікатори» – про те, що вона схильна до категоричності і поділу світу на «чорне» та «біле».

Цікавим є і психологічний профіль Юлії Володимирівни, який постає перед нами при застосуванні НЛП-моделі метапрограм. Так, впадає в око, що пані Тимошенко, як і більшість українців, схильна радше до уникання гірших сценаріїв, аніж до досягання кращих. Для Юлії Володимирівни пріоритетом є попередження проблем, їх вирішення і боротьба з усім «неправильним» і «поганим». Більше того, любить вона залякувати апокаліптичними сценаріями і народ – а потім казати «от щоб такого не було, треба зробити так і так». Та водночас вона уміє поєднувати це і з більш «позитивними» установками, проявляючи гнучкість у цьому елементі свого світогляду.

Позитивне спрямування світогляду ЮВТ відчувається і у тому, що вона тяжіє до згоди і до приєднання (в той час як Ющенко, наприклад, схильний відмежовуватися і заперечувати). Це видно не лише з «так-сигналів», про які ми писали вище, а й просто з того, як вона відповідає на запитання і зауваження. З її вуст слова «я згодна» звучать значно частіше, аніж з вуст Ющенка і Януковича разом узятих.

При цьому для Юлії Володимирівни менше характерне оте егоцентричне «Я, мене, моє», яке у того ж-таки Ющенка набуло просто граничного поширення. Вона багато й із задоволенням говорить про своїх опонентів, значну частину своїх виступів присвячує іншим людям, до того ж нерідко – доволі детально. Така орієнтація на інших, втім, зовсім не значить, що її не цікавить у перу чергу вона сама і свої власні інтереси – просто внутрішньо вона є набагато менше ізольованою від зовнішнього середовища, аніж Президент.

Іншою відмінністю між Ющенком та Тимошенко є те, що глава держави схильний до загального і доволі абстрактного бачення та оцінювання, в той час як ЮВТ явно тяжіє до деталей. Зрештою, вона й сама неодноразово цю свою схильність підкреслювала – так, під час нещодавніх теледебатів з Віктором Януковичем вона два рази поспіль закликала «не взагалі говорити, а розглядати конкретні питання».

Така особливість характеру може бути як плюсом, так і суттєвим мінусом. У той час, як Юлія Володимирівна добре вникає в подробиці та нюанси тої чи іншої ситуації, вона може виявитися просто нездатною продемонструвати глобальне бачення чи створити хоча б якусь життєздатну і послідовну ідеологію. Відсутність останньої у її політиці вказує якраз на те, що Тимошенко таки схильна застрягати в розгляданні окремих складових механізму. Така людина є хорошим тактиком, та не найкращим стратегом.

До того ж, погляд ЮВТ чітко спрямований на теперішнє і майбутнє. Вона абсолютно не придає такого великого значення минулому та історії, як Ющенко. Неодноразово з її вуст лунали заклики «забути все» і почати все з чистого аркуша. З одного боку, це робить її набагато мобільнішою та креативнішою, з другого – обмежує глибину розуміння нею багатьох процесів і закономірностей, часто необхідного для вирішення насущних проблем. Вона йде прямо уперед, не озираючись і не помічаючи тих дороговказів, які можуть знаходитися не попереду, а за її спиною.

У парі з цією метапрограмою у ЮВТ діє інша, акцентована на можливостях, а не на процедурах. Такий фільтр сприйняття дозволяє пані Тимошенко помічати потенціал, бачити, скільки всього можна досягнути та зробити, але зовсім не гарантує їй бачення, як саме, крок за кроком, усі ці можливості реалізовувати. Це також робить особистість Юлії Володимирівни достатньо творчою, та зауважимо, що процедурність – зовсім не найгірша якість для людини, яка обіймає державну посаду.

Нарешті, якщо Президент демонструє схильність до роздумувань, то Тимошенко цікавлять дії, причому – із сильним наголосом. Тому вона у запалі може поводитись дуже непродумано, навіть метушливо, далеко не завжди послідовно, та завжди – активно. Не потребуючи багато часу для того, щоб «розхитатися», така людина швидко приступає до рішучих дій, та їй може не вистачити спокою у ті критичні моменти, коли треба просто вичікувати і відсторонено спостерігати за розвитком ситуації.

Тож загалом Юлію Тимошенко можна охарактеризувати як гнучку, динамічну та творчу особистість (іноді – аж занадто динамічну і занадто творчу). Вона непогано відчуває зовнішній світ та адаптується до контексту, і може досить близько допускати до себе інших людей.

Та не варто надто обманюватися цим враженням відкритості – ЮВТ допускає до себе тільки тих, кого вважає за потрібне допустити. В іншому разі вона не закриється сама, а просто відштовхне «неугодних» подалі.

Усі ж її сильні сторони можуть дещо нівелюватися недостатньою зваженістю поведінки та рішень, іноді – поверхневістю підходів. Тож найкращим рішенням для врівноваження цих недоліків була б тісна співпраця Юлії Володимирівни з іншим, більш рефлексивним політиком – звісно, у тому випадку, якщо б відмінності у характері не ускладнювали таку спільну роботу, а взаємно доповнювали особистості партнерів.