Моє намагання достукатися до здорового глузду в одній з провінційних західноукраїнських шкіл (до речі, одній з найкращих в Україні – за результатами ЗНО), закінчилися нічим. У приймальні директора мої слова про те, що дітям не варто стояти годину на спеці, сприйняли майже зі сміхом – невже я справді думаю, що через погоду можна відмінити лінійку?! "А через бомби? – питаю – Якби бомбили – все одно не можна відміняти лінійку?" На користь співбесідниці мушу відзначити, що пальцем біля скроні вона таки не покрутила. Хоча, напевно, подумала.
Справа, звісно, не в бомбах – хоча міліція та МЧС останнім часом постійно просять утриматися від масових заходів, бо тверезо оцінюють свою здатність убезпечити громадян від неприємностей. Справа в тому, що шкільні адміністрації та навіть управління освіти не можуть собі уявити, як це – Перше вересня, й без лінійки.
З короткого ФБ-опитування з'ясувалося, що в жодній школі від лінійки не відмовилися. У когось дозволили у зв'язку з погодою прийти без піджаків (!), у когось – взагалі "одяг довільний", у когось лінійку перенесли на пораніше (рекорд – о 7.45, Львів), у когось навіть скоротили програму до півгодини замість "стандарту" у 45 хвилини. Тобто не можна сказати, що адміністрації шкіл цілком не усвідомлюють того, що щось з цими лінійками негаразд. Але на свідому та рішучу відмову від цієї цілком радянської практики ніхто не зважився.
Мабуть, на це має бути політичне рішення – в порядку відмови від радянських форм організації шкільного побуту. Біда лише в тому, що школа тримається за радянський спадок так міцно, як ніхто інший. Ніякий міф, здається, не тримається міцніше, ніж про міф про "найкращу радянську школу". І школу можна зрозуміти. Для неї відмовитися від свого радянства означає повністю втратити себе, стати геть іншою.
А не хочеться. Не лише тому, що вчителів та шкільні адміністрації, загалом, все і так влаштовує. Але ще й тому, що неприємно позбуватися міфу, який робить тебе чимось більшим, ніж ти є насправді. Наразі школа є закладом, який надає освітні послуги. За радянських часів була чимось більшим, бо виконувала державне замовлення на виховання гомо совєтікуса. Виконувала, треба зазначити, вельми успішно – наслідки цього виховання ми дотепер дуже боляче відчуваємо. Кінець кінцем, її місія як "вихователя" стала значити значно більше, ніж місія освітнього закладу – і це також цілком підходило владі, якій зручніше було мати до справи з "гвинтиками" Системи, а не освіченими громадянами.
Таку школу ми успадкували від СРСР – і кращою, нажаль, вона поки не стала. Але вона як за щось "святе" продовжує триматися за міф про свою "місію у суспільстві" та за ті форми роботи, якими вона цю "місію" провадила. Лінійка – один з яскравих атавізмів радянської школи. Мабуть, жоден інший не зберігся так добре, як цей. Починаючи з зауваження про те, що це "дитяче свято", закінчуючи чарівними аналогіями.
Отже, більшість працівників сфери освіти впевнені у тому, що лінійку не можна відміняти, бо "дітям потрібно свято". Теза, м'яко кажучи, суперечлива. По-перше, давайте подивимося правді у вічі – для більшості учнів більшості шкіл початок навчального року не є таким вже святом. Це свято для першокласників та їхніх батьків. Але як воно виглядає?
Це відомо всім, хто ходив до школи – неважливо, за радянських часів чи тепер. Дітей вишиковують у каре на шкільному подвір'ї – як військових на плацу (і це ще не найгірша аналогія). У імпровізованій президії – керівництво школи, почесні гості, ведучі-старшокласники (а останнім часом і священник навзамін колишнього представника партійних чи комсомольських органів). У програмі незмінно – промови. Директор, завуч, представник влади (часом – не один), вірші (зазвичай, погані або дуже погані) у виконанні старшокласників та першокласників, гімн, прапор (школо, струнко!), і, нарешті, єдиний щемливий момент – дівчинка-першачок, вся у бантиках вишивках та оборочках, оббігає з дзвоником коло. Факультативно – виступи спонсорів, представників батьківського комітету школи (де він є), активістів та запрошених "зірок", нагородження, подарунки від мера в прозорих пакетиках, молитва та обхід з кадилом від запрошеного батюшки. Часом – креатив: виступ танцювального гуртка або "золотий голос школи" з україномовним кавером на "Учительница первая моя". Все це протягом години чи більше, бо у відведені 45 хвилин ще ніхто ніколи не вкладався. Діти нудяться, починають спілкуватися, бешкетувати, влаштовують, кінець кінцем, гармидер – і нариваються на неприємності.
Отаке воно, дитяче свято…
Втім, якщо подивитися правді в очі, лінійка на 1 вересня – зовсім не "дитяче свято". Принаймні, у людському, а не радянському сенсі того слова. Лінійка була дитячим аналогом трудового мітингу, демонстрації ентузіазму дитячих мас. "На работу – как на праздник", "Служу Советскому Союзу", "На свободу – с чистой совестью", "Учиться, учиться, учиться!" – все з єдиною інтонацією. Лінійка перегукується з шикуванням військових на плацу і перекличкою на тюремному чи табірному подвір'ї, де ідеологічна накачка природнім чином поєднувалась із знеособленням і приниженнячм. Школа, так само, була, в першу чергу, ідеологічно-дисциплінарним закладом.
І добре хоча б те, що не можна сказати, що "такою і лишилася". Все, що лишилося – мертві ритуали, позбавлені будь-якого сенсу, на яких діти – це лише тло для виступів "кращих людей міста". І інертність, яка не дозволяє навіть подумати, що можна зробити щось дійсно хоча б схоже на дитяче свято – щось "дитиноцентричне". Щоби хоча б першого вересня не виникало у всіх присутніх дуже незручне запитання – школа для дітей, чи діти для школи?
Екатерина Щеткина
