Як запрограмовано Арсенія Яценюка?

Ярлик «технократа» недарма так добре підійшов Арсенію Яценюку. Якщо вигадувати різні політичні архетипи, то більш яскраво вираженого представника технократичного архетипу важко собі навіть уявити. Як влучно охарактеризував його соціальний психолог Олег Покальчук, Яценюк вже сам по собі – «людина-конструкція», «людина-система».

Арсеній Петрович – чи не єдиний представник сучасної української політичної еліти, якого можна без зайвих вагань віднести і до «людей-дигіталів». Уся його мова – це мова інтелектуала, фахівця, вона насичена термінологією, чисто розумовими абстрактними конструктами, принципами, переконаннями. Навіть його харизма, як сказав той же-таки Покальчук, немовби «набрана на комп’ютері, змодельована». Саме «дигітальний» розум – це те, на чому будується його особистість, його сприйняття і його его.

Так, пан Яценюк – не позбавлена почуттів людина. Він бачить, чує, відчуває. Рухи його очей видають звертання і до візуального досвіду, і до тілесно-емоційних переживань. Та все це знаходиться ніби десь на периферії, залишаючи центральне місце для інтелекту. Радше, ніж сказати асоційовано, зсередини – «я відчуваю», Арсеній Петрович дисоціюється й каже – «моє відчуття – таке».

Жестикулює він переважно правою рукою, центр ваги тіла залюбки переносить на праву сторону – на той бік, де домінує раціональне та розумове.

При цьому сильно схоже на те, що Арсеній Яценюк прекрасно усвідомлює інтелект як свою сильну сторону. Саме фаховість, компетентність, конструктивність – його неодноразово задекларовані цінності і пріоритети, за цими критеріями він оцінює не лише своїх колег, а й себе самого. І власне за цими критеріями він, як молодий та амбітний політик, прагне бути найкращим. Навряд чи він думає про себе як про найчутливішого, найяскравішого чи навіть найсприйнятливішого. А от найрозумнішим йому бути явно цікаво.

Власне кажучи, основні фільтри сприйняття пана Яценюка чудово «налаштовані» саме на те, щоб бути «розумником». Перше – він надає виняткової ваги деталям. У цьому з ним не може зрівнятися навіть Юлія Володимирівна, яка теж полюбляє поговорити про подробиці та конкретику. І це «налаштування» в Арсенія Петровича, до речі, проявляється не тільки в тому, що стосується безпосередньо політики. Згадаймо хоча б, як розповідав він про «інцидент з середнім пальцем» у лютому місяці.

«Опускається вікно в цьому джипі, звідтіля витягується рука, і показує середній палець», – детально, кадр за кадром, розповідає Яценюк – в той час, як людина, менше схильна до деталізації, просто констатувала б факт – «мені показали непристойний жест».

Другою надзвичайно сильно акцентованою метапрограмою у голови Верховної Ради є процедурність. Знову ж-таки, прив’язаність до чітких схем та правил поведінки Арсенія Петровича можна було б «списати» на займану ним посаду, але він демонструє її і у випадках, які не мають прямого стосунку до його службових обов’язків. Про це свідчить і його

явна схильність до перелічування («по-перше», «по-друге» і т. д.), і просто-таки надзвичайна кількість слів про «правильність», «необхідність» чи «потребу» у його мові.

Детальність та процедурність – це риси, притаманні власне так званим «політикам-технократам». Варто зауважити, що в інших українських чільних політиків вони парою не йдуть: Ющенко та Янукович – процедурні, але схильні до загального бачення світу, а Тимошенко – детальна, та зовсім не процедурна за своїм світосприйняттям.

При цьому Арсеній Петрович у першому наближенні складає враження людини з сильною внутрішньою референтністю. Простіше кажучи, він упевнений у силі та правильності своєї моделі світу (чи то пак свого інтелекту, освіти та досвіду), і «сам все дуже добре знає». Дуже помітною була його внутрішня референтність під час передачі «Свобода на Інтері» за 10 жовтня, у якій він був ведучим. Там він майже безперервно робив за своїх співрозмовників висновки з їхніх слів, «підказував» їм, «пояснював» телеглядачам, що саме ті хотіли сказати, залюбки «доповнював» їхні виступи своїми коментарями.

Якраз ця впевненість у своїй моделі світу штовхає сучасного голову парламенту не лише на подекуди доволі самовпевнені виступи, а й на помітне відмежування себе і своєї точки зору від інших. Воно, звісно ж, не є загальним та безумовним, але можливості не погодитися зі співрозмовником Арсеній Петрович старанно використовує, підживлюючи таким чином свою самооцінку.

Сама ж манера Яценюка перебивати співрозмовника чи просто говорити з ним одночасно, яка так гарно проявилася під час вищевказаної передачі і яку можна було спостерігати, наприклад, і під час зовсім свіжої його «перепалки» з Володимиром Литвином, вказує й на те, що фокус уваги у Арсенія Петровича спрямований на себе самого, а не на інших. Він – не з тих людей, які, маючи щось сказати, дочекаються, поки висловиться співрозмовник. Його ж-бо думка – цікавіша, розумніша і правильніша, і обмежувати себе в її висловленні через якісь правила поваги до співрозмовника пан спікер вже не вважає за потрібне.

За тим винятком, коли він має справу з «старшими по званню» – під час-бо пізнішого спецвипуску «Свободи на Інтері» він вже був значно тактовнішим і не надто прагнув перебивати Президента чи прем’єр-міністра.

Та повернемось ще на хвилинку до референтності Арсенія Петровича і розглянемо її вже в другому наближенні. Хоч у безпосередньому спілкуванні пан Яценюк і справді виступає як людина внутрішньо-референтна, помітно й те, що він схильний говорити принципами, і навіть правилами, які особливо чутливими натурами взагалі можуть сприйматися як повчання.

«У політику треба приходити гідно і виходити з неї гідно», – так говорив пан спікер, оголошуючи про те, що написав заяву про відставку. Саме так, через «треба», а не через «я хочу» чи хоча б «я вважаю». Тут, як і багатьох інших випадках, кидається в очі певна навченість, ба навіть завченість Яценюка, як політика. Можливо, це – через молодість. Та залишається фактом те, що в даному випадку він уже виступає як зовнішньо-референтна, «вихована» особистість. Посилання на моделі і досвід інших країн (як США чи Франція) – ще одне свідчення такої риси характеру.

Щодо інших характерних фільтрів сприйняття Арсенія Яценюка, то варто відзначити його зосередженість на майбутньому. Він сам неодноразово і доволі красномовно підкреслював свою незацікавленість у повторенні «старих історій» і у пошуку винних. За його ж словами, для нього найважливіше – це «нові підходи» у політиці, які все ще чекають свого втілення у завтрашньому дні. У цьому розумінні Арсеній Петрович – справді «політик майбутнього».

До того ж, тяжіє він і до фокусу на результаті, а не на причинах, що також придає його особистості такого собі «сучасного» забарвлення. «Не просто посидіти і поговорити, а прийняти рішення» – це власне підхід теперішнього спікера.

Причини тієї чи іншої проблеми цікавлять його рівно настільки, наскільки це може допомогти у досягненні бажаного результату, і ні на йоту більше.

В комплексі з усіма вищевказаними його фокусами уваги ця риса характеру дуже гармонійно доповнює його образ прагматичного та раціонального політика.

Загальний же психологічний профіль Арсенія Петровича дозволяє йому бути успішним кар’єристом та віртуозним чиновником. Його схильність до процедурного підходу та захоплення деталями роблять з нього людину, здатну ефективно виконувати складну та комплексну роботу, проводити глибокий аналіз, досить добре передбачувати розвиток подій та прораховувати свої комбінації на багато ходів уперед. Коротше кажучи, Яценюк – такий політик, яких у Західній Європі – хоч греблю гати, а в Україні – практично немає.

При всьому цьому

Арсеній Петрович – політик доволі однобокий. Він позбавлений яскравої емоційної та енергетичної харизми, яка дуже потрібна для того, аби вести людей за собою.

Будучи у цьому плані антиподом Юлії Володимирівни, він промовляє лише до розуму, а не до серця. Якщо він усвідомлює цей свій недолік, то з часом може його позбутися.

Наразі ж більше схоже на те, що він усвідомлює насамперед свої сильні сторони, і саме на них робить акцент і для себе самого. Тому, якщо говорити про можливу майбутню корумпованість Яценюка як політика, то в першу чергу потрібно говорити про корумпованість самим собою і своєю самооцінкою. Саме вона видається першочерговою загрозою для такого типу особистості.

І, нарешті, маємо звернути увагу іще на один момент. При такій серйозній ставці на інтелект емоції, як правило, залишаються недоглянутими, відходять кудись на другий план, але при цьому насправді нікуди не діваються. І тому від Арсенія Петровича цілком можна очікувати раптових і неочікуваних болісних реакцій на щось таке, чого люди з іншим складом особистості навіть і не помітили б. Той розмах, якого набув «інцидент із середнім пальцем» – дуже промовистий приклад. Передбачити ж, що саме може таку людину зачепити, в принципі, неможливо – навіть для неї самої її емоційні реакції цілком можуть бути сюрпризом.