Захід засуджує Мєдвєдєва та Ахметова

Головними міжнародними подіями цього тижня був саміт міністрів оборони країн НАТО у Талліні та саміт Росія-ЄС у Ніцці. Саме тому у більшості випадків Україна цього тижня у західних ЗМІ згадувалася як можливий член НАТО або у контексті відносин із Росією. І написали наші західні колеги з цих двох приводів чимало.

«Український медійний тиждень» на Заході почався з того, що у понеділок американська газета The Washington Times опублікувала статтю Наталії Федущак, в якій та розповідала американцям, як Кремль тисне на Київ. Нагадавши читачам про звинувачення у продажі зброї Грузії, що їх російська сторона нещодавно висунула Україні, вона підкреслила, що «російський тиск з’являється в часи, коли Україна особливо вразлива».

Цікаво, що у тій же-таки статті пані Федущак повідомила, що прем’єр-мніністр Юлія Тимошенка відмовила газеті в інтерв’ю. До слова, зовсім нещодавно глава українського уряду погодилася порозмовляти з дописувачами іншого західного видання, швейцарської La Tribune de Geneve.

У п’ятницю своїм баченням українсько-російських відносин у контексті ЄС та НАТО з німецькими читачами на сторінках Der Spiegel поділився московський професор Сєрґєй Караґанов. Виступаючи за те, щоб Захід зберігав дружні стосунки з Кремлем і не йшов на конфлікти, росіянин написав, зокрема, і таке:

«Шляхом до конфронтації – принаймні, між Росією та традиційним Заходом – було б застосування ідеї про «союз демократій» через подальше розширення НАТО з включенням України. Такий крок приніс би кризу на наразі відкритий та дружній російсько-український кордон».

Нотки попередження стали ще більш відчутними далі у тексті: «Москва мусіла неохоче проковтнути перші дві хвилі розширення НАТО на Схід. В неї просто не було засобів, щоб відповісти. Це змінилося».

А от британський лорд Педді Ешдаун вважає по-іншому, судячи з його колонки у газеті The Daily Telegraph. На його думку, «країни-члени повинні визнати, що ЄС має багато сильних карт, що можна розіграти при переговорах з Росією», і тому має цілком достатньо можливостей, аби наполягати на своїх позиціях і політиці.

Поміж іншим,

«Брюссель повинен приділити більше уваги своїм східним сусідам, і запропонувати, зокрема, Україні тісніші зв’язки з ЄС. Чому українці та грузини повинні користати з менш сприятливого візового режиму, аніж росіяни?»,

– запитує лорд Ешдаун.

Судячи з усього, принаймні деякі європейські дипломати схильні поділяти радше погляди британського лорда, аніж російського науковця. Саме такий висновок можна зробити з наступного пасажу статті у французькому Le Figaro, присвяченої саміту ЄС-Росія: «Ми не хочемо залишити Білорусь, Україну чи Молдову сам-на-сам з Москвою», – пояснює одне європейське дипломатичне джерело, що нагадує про «надмірний» характер російської військової інтервенції в Грузії. “Ми відмовляємось від того, щоби Росія розповідала нам про сфери впливу», – додає інший дипломат».

Тим часом інтереси нашої держави взявся захищати американський Секретар з питань оборони Роберт Гейтс, котрий саме для цього прибув на талліннський саміт. За його «проукраїнськими» виступами уважно слідкували усюди на Заході, особливо – у Великобританії та США. Саймон Тісделл із The Guardian прокоментував заяви американського високопоставленого чиновника так: «Все одно Гейтс був не у тому місці.

Люди, що мають найбільший вплив на те, що відбудеться далі з Грузією та Україною, збиралися далеко південніше, в Ніцці, на саміті ЄС-Росія, що його приймає у себе Франція.

[…] Та все-таки те, що Боб Гейтс все ще тут, обнадіює».

Незважаючи на активну підтримку нашої держави з боку США, і містер Тісделл, і усі інші аналітики, які присвятили свою увагу питанню євроатлантичних перспектив нашої держави, погодились, що у грудні Україна на саміті НАТО свого ПДЧ не отримає. Офіційно, звичайно, майже ніхто з дипломатів не казав, що відмова буде спричинена небажанням Саркозі, Меркель чи Берлусконі сваритися з Росією. Хтось говорив про неготовність України, хтось казав про те, що український народ проти, а комусь заважала наша політична криза.

Останню, як повідомляє американське видання International Herald Tribune, навіть з гумором прокоментував Генсек НАТО Яап де Хооп Схеффер, котрий помітив бійцівські якості наших депутатів: «…бронзові, золоті та срібні медалі з боксу зазвичай здобувають на Олімпійських Іграх, а не в парламенті». Утім, на його думку, так в Україні «працює демократія».

До слова, варто зауважити і одну цікаву фразу, яка з’явилася у загалом непримітній статті про майбутнє відносин між Україною і НАТО у чеській газеті Mlada Fronta Dnes. Чеські журналісти, вочевидь, користувалися якимись зовсім нетрадиційними джерелами інформації, коли написали: «Останні дослідження громадської думки показують, що з можливим вступом країни у НАТО згодна більш ніж половина громадян».

Так чи так, найімовірніше, що зусилля Роберта Гейтса і інших прибічників надання Україні ПДЧ вже на саміті НАТО у грудні приречені на невдачу. Так виглядає, що й сам містер цілком це усвідомлює, і тому вже поспішив виступити з наступною заявою, що її розповсюдили у Los Angeles Times:

«Якщо росіяни розглядатимуть невдачу у прийнятті ПДЧ у грудні як перемогу, це було б помилкою. Це все одно неминуче станеться. Зараз питання полягає в тому, як розвиватиметься цей процес».

Переходячи з царини геополітики до економіки, варто відзначити аналітичну статтю у французькому Le Monde, присвяченому тому, як МВФ збирається рятувати Україну, Ісландію та Угорщину. Попри вже звичну критику того, що МВФ супроводжує свої «рятівні» позики цілою низкою доволі важких умов, у статті прозвучали й інші зауваження. Так, економіст Давід Кудур підкреслив наступне: «…втручання МВФ є шкідливим, тому що це – нагорода поганим учням, з яких знімають відповідальність за їхнє невміле управління. (…) З іншого боку, надаючи позики країнам, що перебувають у небезпеці, МВФ ще додає заборгованості до вже існуючої, що нездорово».

Керівництво МВФ також отримало змогу висловитися з приводу цих зауважень. Щоправда, посперечалися вони лише з першим пунктом обвинувачення, тобто з тим, що стосується занадто важких супровідних умов – МВФ намагається звести їх кількість до необхідного мінімуму:

«Структурних умов, які ми ставимо перед Україною, усього дев’ять… Домінік Стросс-Кан, генеральний директор, попросив нас, щоб тільки необхідні для підняття економіки заходи були включені в угоди. Наприклад, Україні потрібна була б земельна реформа, але ми її не вимагали».

А в британському The Guardian тим часом писали про те, як Україна готується до Євро-2012. У фокусі уваги автора колонки «Великі плани маскують проблеми України», Джонатана Уілсона, опинилося будівництво нового стадіону в Донецьку, який відповідальний за проект Олександр Атаманенко упевнено називає «діамантом».

«В контексті 2012 року важко уникнути відчуття, що цей діамант сяятиме на самоті», – пише на це британський журналіст.

«В оптимізмі немає нічого поганого», – продовжує автор, – «Але коли шахтарів і сталеварів сотнями відправляють у відпустки через рецесію, здається трохи недоречним говорити про нові фонтани та підземні концертні зали.

Ахметов дуже популярний у Донбасі, не лише через свої інвестиції в інфраструктуру і в місцеву футбольну команду, але й тому, що надає робочі місця – та якщо ці робочі місця зникнуть, так само може зникнути й підтримка цього великого блискучого синього слона

(тобто стадіону – ред.)».

Далі містер Уілсон захоплено перелічує не тільки українські організаційні проблеми, а й проблеми нашого партнера по Євро-2012 – Польщі. І доходить висновку, що «за оптимістичним фасадом ховається правда – є дуже велика ймовірність, що цей турнір перенесуть деінде».

Тож загалом скидається на те, що цього тижня потрібно було бути або британським лордом, або американським Секретарем оборони, щоби проявити оптимізм, говорячи про Україну – простий же журналістський та вчений люд нічого надто світлого в майбутньому нашої держави не бачив.