Чого наші політики хочуть від Москви

Останніми роками всі ми є свідками справжнього зовнішньополітичного наступу Російської Федерації. Наш сусід діє надзвичайно енергійно від Арктики до Карибського моря і Тихого океану. І навіть дуже досвідченій європейській і американській дипломатії нелегко сформулювати адекватну відповідь на всі дії й ініціативи російської сторони.

Пошук триває, проте сьогодні й західні, й російські експерти практично одностайні в тому, що саме «українське питання» є ключовим у російській стратегії домінування. Українська тематика щодня представлена у світовій пресі. З небаченим донедавна інтересом відслідковуються всі деталі заяв і дій українських політиків. Адже українська реакція на російську політику суттєво вплине на майбутнє Європи і великого простору між Чорним і Каспійським морями. Тільки досягнувши своїх цілей в Україні, Росія зможе реалізувати запропоновану її керівництвом «особливу модель» відносин із навколишнім світом. Тому для оцінки стану і перспектив українсько-російських стосунків дуже важливо побачити їх у широкому контексті та без ідеологічних прикрас.

Як і в кожної держави, у Російської Федерації зовнішня політика є продовженням політики внутрішньої. Мета її — створення передумов для збереження та розвитку специфічної політико-економічної системи, в основі якої — персоніфікований режим влади, контрольована демократія, бюрократична модель капіталізму, що спирається на величезні сировинні ресурси.

Російській владі вдалося досягти згоди суспільства на таку модель розвитку країни не лише за допомогою доходів від експорту енергоресурсів. Велику роль відіграло відродження різних форм великодержавництва, опір будь-яким спробам модерного осмислення минулого. У російському суспільстві домінує розуміння патріотизму як відторгнення «іншого», пошук ворога і протистояння «ворожому» оточенню. Українська незалежність все частіше розглядається як «найбільша трагедія ХХ століття». Помаранчева революція, яку розглядають як інтригу Заходу, дала поштовх до наростаючого російського несприйняття України й української політики.

Українець, що демонструє свою «іншість», сприймається як «чужий». За даними російського аналітичного центру Юрія Левади («Левада-Центр»), у вересні 2008 р. було зареєстровано пік негативного ставлення росіян до України. Так, уперше за всі пострадянські роки 52,6% російських громадян заявили про негативне ставлення до України (37,3% — ставляться позитивно). У той же час українці в більшості ставляться до росіян позитивно — 87,7% проти 9%.

Ці фобії родом із ХІХ століття з наростаючою силою проектуються у сферу зовнішньої політики століття ХХІ-го. Ця політика не обмежується ближньою метою: за допомогою різних важелів впливу усунути від влади надто проукраїнського Президента України, який насмілилився формувати самостійну національну політику. Росія хоче в довгостроковій перспективі гарантувати свій уплив завдяки створенню «зони привілейованих інтересів» по периметру власних кордонів. Російська сторона добивається визнання свого права на втручання і силові дії в цій зоні для «захисту життя і гідності своїх громадян», причому поняття гідності трактується дуже широко. Для України реалізація таких прагнень означає перетворення на «несправжню» державу і позбавлення можливостей будь-якої самостійної політики.

Російсько-грузинський конфлікт став рубіжною подією для всієї системи міжнародних відносин і серйозним випробуванням для двосторонніх українсько-російських відносин. Національні інтереси України, що вимагають підтримки суверенітету та територіальної цілісності Грузії, увійшли в глибоке протиріччя з наміром Росії забезпечити міжнародне визнання правомірності збройного відторгнення частини грузинської території і визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії.

Показово, що українське розуміння ціни питання поділяють і в країнах СНД — досі жодна з них (окрім, зрозуміло, Росії) не визнала незалежність цих автономій.

Тільки в нас ситуативний політичний інтерес затулив в очах деяких політиків інтерес національний. Тільки принципова позиція Президента України виглядала адекватною. І суспільство визнало це лідерство. За даними Центру Разумкова, у російсько-грузинському конфлікті найбільш правильною позицію Президента України В. Ющенка вважають 20,6% респондентів, Віктора Януковича — 12,6%, прем’єр-міністра Ю.Тимошенко — 11,3%.

Пролонгація у 2008 році дії Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Російською Федерацією є позитивним кроком, який зупинив наростання напруженості у двосторонніх відносинах. Але подальше консервування цілого ряду нерозв’язаних проблем загрожує новими загостреннями. Серед таких проблем найактуальнішими є розмежування акваторій Азовського та Чорного морів, демаркація державного кордону, врегулювання питань, пов’язаних із тимчасовим перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, та підготовка його виведення з української території до 2017 року, як це передбачено двосторонніми угодами і нормами Конституції України.

У вирішенні кожної з цих проблем і Росія, і Україна кожна керуватимуться своїми інтересами, які, очевидно, не є тотожними. От тільки в Росії є монолітна позиція політичного класу. Натомість дехто з українських політиків поновлює старе змагання часів Руїни: хто першим приїде в Москву «за соболями». Соболів поки що не видно, а ризик перетворення України на зону привілеїв для російських інтересів уже став наглядним.

Прем’єр-міністр України Ю. Тимошенко в ході переговорів у Москві не наважилася публічно відповісти на розв’язні публічні коментарі свого російського партнера. Із ЗМІ суспільство дізнається про якісь шість пунктів, виконання яких взяла на себе прем’єр-міністр України. Серед них і згода на монопольне постачання газу виключно з Росії. Але ця запобігливість не врятувала її уряд від принизливого «викручування рук» у газових переговорах, шантажування ціною на газ. Москва не поспішає ставити на того, хто хоче подобатися одночасно і Росії, і Європі, і США.

Далі вже лідер Партії регіонів В. Янукович включився у боротьбу за приз російських симпатій. У Москві на з’їзді «Единой России» він переконував у неминучості перемоги його партії на наступних парламентських виборах. Керівник ПР висловлював готовність після приходу до влади ввести Україну до призабутого вже Єдиного економічного простору (ЄЕП) і відмовитися від «надуманих питань», якими він вважає і Голодомор, і демаркацію спільного кордону, і перебування російського флоту на українській території. Питання лише в тому, чи розуміють керівники Партії регіонів, що ніхто вже не зможе стати лідером всієї України на такій платформі.

Саме Голодомор виявився тестом для українського політикуму. І не всі його склали навіть на рівні людяності, не кажучи вже про рівень «політичної українськості». Уперше за довгі десятиліття в Україні відбувається процес осмислення історії, через який пройшли всі європейські нації в ході свого становлення. Не можна не погодитися з італійським істориком Андре Граціозі: «Україна потребує повернути собі історію в усій її повноті, але вихідною точкою може бути лише Голодомор».

На жаль, по російських і українських каналах в дні національної скорботи кочували народні обранці, виступаючи в ролі рупорів російської політики, ображаючи пам’ять свого народу.

Українська держава звертається до світової спільноти із закликом визнати Голодомор геноцидом. Уже десятки країн на рівні урядів і парламентів підтримали нас. Поширюється розуміння важливості цього визнання. Світ має засвідчити, що більше ніколи брехні й замовчуванню не вдасться приховати злочини проти людства.

Останнім часом саме в гуманітарній політиці Президента України В. Ющенка офіційна Москва вбачає загрозу своїм планам переорієнтації України від європейського до євразійського напрямку. І щоб усунути цю загрозу, все інтенсивніше використовується нездатність українських політиків побачити реальний національний інтерес і об’єднатися навколо нього.

Чи не означає все сказане вище, що в України і Росії немає перспектив для нормального діалогу? Ні, можливість збудувати такий діалог є. І найперший шлях до цього — рівноправне і взаємовигідне економічне партнерство.

Економіки Росії і України зазнали суттєвих втрат унаслідок фінансово-економічної кризи. Імовірна рецесія світової економіки, що матиме неминучим наслідком падіння цін на енергоносії, створює передумови для формування в Росії більш реалістичного погляду на свої можливості та на наслідки протиставлення себе навколишньому світові. Російська Федерація вже заявляє про себе як про важливого учасника міжнародних зусиль з подолання кризи і реформування світової фінансової системи. Це було задекларовано на саміті G20 у Вашингтоні. Для України позитивом є приєднання РФ до висловленої там позиції про необхідність збереження принципів вільної торгівлі та недопущення скочування до протекціонізму у зовнішній торгівлі. Можливо, саме тепер настане час для двосторонніх економічних проектів, серед них і енергетичних, про які йшлося вже багато разів. Для роботи на російському напрямку потрібне терпіння і цілеспрямованість, а не закулісні домовленості в обмін на прихильність «старшого брата».