Як Україна програла інформаційну газову війну

Війна інформаційна існує так само довго, як існує війна звичайна, збройна. Та лише в минулому сторіччі, особливо під час «Холодної війни», вона стала не просто додатком до своєї «старшої сестри», а ледь не основним її знаряддям. Про такий стан справ свідчив і минулорічний конфлікт у Грузії, те ж саме можна спостерігати і сьогодні, у дні чергової російсько-української «газової війни».

Саме інформація і дезінформація стали основною зброєю Москви у цих двох конфліктах. І хоча навряд чи її можна вважати новачком у таких справах – з огляду хоча б на радянську історію – треба відзначити, що останнім часом Кремль вийшов на якісно (та й, мабуть, і кількісно) новий рівень.

У перші дні минулорічної кавказької війни цікаво було перечитувати симптоматичні коментарі відомого інтернет-публіциста Дмітрія «Гобліна» Пучкова. У притаманному йому високохудожньому стилі він тоді наполягав на необхідності на повну потужність розгорнути проти Грузії саме інформаційний фронт: масово відправляти на місця кореспондентів, що будуть посилати у ЗМІ «правильні» кадри і рядки, оголосити національний траур за загиблими співвітчизниками, надавати роздруківки перехоплених радіоперемовин між грузинськими військовими, створювати інтернет-портали з «правильною» інформацією, до того ж – перекладеною на англійську мову тощо.

«Якщо усього цього не буде – знову все буде просрано», – підбирав публіцист якомога переконливіші вирази. І додавав: «Нинішню війну можна виграти лише в телевізорі, а не на танках».

Російські можновладці все це, як виявилось, чудово розуміли, і зі своїм завданням впоралися якщо не на «відмінно», то точно на добрячу «четвірку».

Їм вдалося не лише багатьох на Заході переконати у тому, що правда – саме на їхньому боці, а й приправити свою інформаційну кампанію вдалим виділенням і роздуванням помилок західних журналістів.

Саме завдяки такій стратегії історія з Fox News набула шаленого розголосу, а Le Figaro на рівному місці мало не заробив собі імідж антиросійського цензора.

Чим усе це обернулося для Грузії, ми чудово знаємо. Північноатлантичні союзники, фактично, відфутболили цю державу подалі від порогу НАТО, і сила цього удару частково відкинула звідти і Україну – втім, дійсно лише частково, бо ми й своїх власних проблем маємо вдосталь.

Важко з точністю виміряти ту частку, яку своєю інформаційною війною проти України вклала у нашу тимчасову поразку на шляху євроатлантичної інтеграції Росія. Та факт залишається фактом –

наші північно-східні сусіди давно зробили з України одну з найголовніших мішеней своїх інформаційних атак, а вже після «Помаранчевої революції» інтенсифікували ці атаки настільки, наскільки це взагалі можливо.

І що найважливіше – Кремль постійно набирається досвіду і вчиться проводити інформаційну війну все ефективніше й ефективніше. Якщо під час газового конфлікту 2005-2006 років росіяни практично нічого не змогли вдіяти з тим, що Захід сприймав позицію «Газпрому» виключно як політичний тиск на «молоду помаранчеву демократію», то вже на цей раз усе виглядає зовсім інакше. В першу чергу – завдяки грамотним російським public relations.

З російського боку ми маємо спеціально створений «Газпромом» сайт, присвячений критиці українських позицій у теперішній «газовій війні». Ми маємо доволі масштабну інформаційну кампанію російської сторони на Заході, під час якої наші «партнери» пояснюють своїм європейським клієнтам, що це вони – хороші, а українці, відповідно – погані. Ми маємо статті у чільних європейських виданнях, у яких оті «хороші» розповідають те ж саме – або самі, або через посередництво західних журналістів. І багато дрібніших елементів – як-от поважну кількість коментарів англо-, франко- і німецькомовних росіян до новин у західних інтернет-виданнях.

Що маємо з нашого боку? Чесно кажучи, мало що.

«Української» інформації на Заході мало, і не дуже-то й видно, щоб хтось докладав у цьому напрямку надзусиль.

Про аналогічний російському інтернет-ресурс і мови немає, і навіть інтернет-сторінка «Нафтогазу» при наявності англомовної версії (таки вже плюс) позбавлена спрямованого саме на інформування зручного дизайну. Наша інформаційна кампанія на Заході, в цілому, обмежилася лише новорічним галопом по Європам української делегації.

Таким чином,

росіяни мали у четвер в Брюсселі набагато краще підготований ґрунт для сіяння своїх зерен, аніж українці.

Звичайно, тут таки треба внести поправку на декілька факторів, як-от певний європейський скепсис по відношенню до російської пропаганди чи теперішнє головування в ЄС чехів, яких наразі важко підозрювати в занадто сильній симпатії до наших північно-східних сусідів. Та навіть за таких поправок видаватиметься цілком логічним і закономірним, якщо жодної особливої підтримки ми від Євросоюзу на цей раз не отримаємо. Бо ми зазнаємо нищівної поразки у найголовнішій війні – тій, що можна виграти лише завдяки інформації.

Можна частину цієї поразки списати на те, що Україна не має і не може мати такого великого досвіду ведення подібних воєн, як Росія. Але тут справа не лише у нестачі досвіду. Справа ще й у нестачі бажання і волі, а кажучи попросту – у банальному недбалому відношенні. Бо

насправді нам ніщо не заважає давати росіянам гідну відповідь у інформаційній війні, яку вони розгорнули проти України.

«Підмоченість» репутації української влади аж ніяк не може бути аргументом на користь думки, що нас вже ніхто на Заході не слухатиме. У Путіна репутація теж далеко не найкраща – але ж слухають, ще й як слухають. Списати все на нестачу подібних до російських ресурсів теж не вийде, бо насправді така доволі локальна інформаційна війна – не така вже й ємка на ресурси. Наприклад, публікація статті українського дипломата у The Guardian чи Le Monde, та ще й на подібну «гарячу тему», взагалі не повинна викликати жодних проблем.

Ще один простий спосіб полягає у тому, щоб українські читачі, що володіють англійською мовою, активно коментували статті на тему в якомусь The Times. Причини чогось не робити шукає тільки той, хто цього робити не хоче. У даному ж випадку справжня причина може бути лише одна – байдужість. Саме через неї і програються війни. Інформаційні – у тому числі.