Такої уваги з боку західних ЗМІ наша держава не викликала ще з часів «Помаранчевої революції». На цьому тижні практично у кожному чільному західному виданні можна було натрапити на цілий легіон текстів, присвячених одній-єдиній темі – «газовій війні» України і Росії.
Зазначимо, що оскільки охопити таку величезну кількість матеріалу в одному огляді просто неможливо, то цього разу ми зосередимося виключно на виданнях країн ЄС – не в останню чергу і тому, що газова криза безпосередньо зачепила саме ці країни і тому викликала в них найбільш бурхливі реакції.
Найбільш прискіпливим і аналітичним читачам варто також пам’ятати, що на цьому тижні події розвивалися надзвичайно стрімко, і тому, знайомлячись із наведеним нижче оцінками і коментарями, особливу увагу потрібно звертати на дату публікації кожного конкретного матеріалу.
Політика чи бізнес?
Саме це намагалися зрозуміти європейці чи не в першу чергу, коли розбирали усі подробиці і нюанси сучасного російсько-українсього конфлікту. І змушені були визнати – минулотижневі твердження на користь «бізнесової» тези виявилися хибними.
Ось що з цього приводу писала у четвер французька газета Le Figaro: «Як для Комісії, так і для Праги ставало все важче стверджувати, що конфлікт між «Газпромом» і «Натогазом» – двома державним компаніями, що напряму керуються владою – залишається «комерційним» непорозумінням. Як і завжди в кризах, політична складова врешті-решт перемагає».
Один із авторів цього видання, П’єр Русслен, був набагато конкретнішим у своєму персональному блозі: «Якби цей конфлікт не був політичним, його би легко владнали. Україна могла б скористатися зі свого квазі-монопольного становища щодо сучасної мережі газопроводів, які виходять із Росії. Це називається «законом ринку». Але замість того, щоб вести переговори щодо підвищення цін (за транзит – ред.), Путін, за звичкою, вдався до силових варіантів».
А ось який коментар у четвер наводила польська Gazeta Wyborcza: «Керівник комісії з закордонних справ Європарламенту Яцек Сариуш-Вольскі вважає, що помилковим було початкове нейтральне ставлення Брюсселю і Праги, буцімто газова суперечка – це російсько-українська справа і Європа не повинна в неї втручатися. На його думку, з самого початку було відомо, що йдеться не про бізнес, а тільки про велику політику. Але не всі в Європі хотіли це усвідомити».
У той же день, 8 січня, аналогічну думку на сторінках The Times висловлював і британський аналітик: «Вдавати, що йдеться про комерційну суперечку між постачальником газу і клієнтом, просто смішно. (…)
Метою Путіна, радше за все, окрім покарання українського уряду за надії на членство в НАТО, є і попередження для тих, що знаходяться на східній межі Європи, про переваги близьких відносин з Росією і небезпеки, поєднані з поворотом на Захід».
Ще напередодні, у середу, у тому ж-таки виданні з’явилася стаття Роджера Бойєса, у якій той схилявся до схожої точки зору:
«Фундаметальна пролема полягає у тому, що західні європейці, зокрема – німці, купилися на міф, що «Газпром» є нормальним комерційним концерном, який бореться за успіх на ринку. Європейска Комісія вдає, ніби не робить різниці у конфлікті між Києвом та Москвою. Та достатньо зняти наліт євробюрократа, щоб доволі скоро помітити: Брюссель симпатизує лінії «Газпрому». Ви почуєте, що Україною урядують хаотично, і вона не є надійним другом для ЄС; вона є газовим злодієм – не менше».
Усі ці спостереження автора врешті вилилися у лаконічний висновок: «Припиніть говорити про «Газпром» як про простого гравця на ринку. Він є політичною зброєю».
Водночас лише зовсім поодинокими були голоси, що вперто продовжували наполягати, нібито «йдеться лише про гроші». Одразу двоє прихильників цієї тези отримали можливість висловитися на шпальтах британського видання The Independent у середу. Так, професор Джонатан Стерн з Оксфордського Інституту Дослідження Енергії підкреслював: «Всупереч загальному сприйняттю, ніколи не було такого, щоб Росія сказала: якщо якась країна не зробить таку і таку політичну річ, ми відключимо їй газ».
Його брат по духу, професор Алан Рілі з Лондонського Міського Університету, додавав: «Проблема в тому, що Захід накладає занадто багато шаблонів «Холодної війни» на цю ситуацію».
А в іншій статті того ж самого випуску The Independent писав: «Політичний елемент менш помітний, і не тільки тому, що Росія і її контрольований державою енергетичний конгломерат – «Газпром», були більш спритними у піарі. Радше йдеться про комерційний конфлікт між енергетичним компаніями з питань оплати».
То чого ж хочуть Україна і Росія?
Ось у цьому питанні гіпотез європейці нависували досхочу, та ще й на будь-який смак. Наприклад, «одному дипломатові» здалося: «Очевидно, що росіяни намагаються перевірити чеське керівництво Двадцяти сімох [ЄС], бо ця країна є одним з найбільших атлантистів Союзу». Про це писав Le Monde ще у понеділок.
У середу «спеціаліст з української газової політики» Марк-Антуан Еіл-Маззеґа запропонував виданню Le Monde іншу думку: «Серед карт «Газпрому» є два проекти газових труб, що обходили б транзитні країни. (…) Якщо переконати європейців у тому, що Київ не є надійним партнером, то це могло б пришвидшити будівництво цих труб».
Те ж саме писала ця газета і в іншій статті, опублікованій у той же день:
«З нагоди цієї щорічної психодрами Росії вдалося підрвати репутацію свого колищнього сателіту, який здається ненадійним у бізнесі. Але насамперед Москва знайде в цьому конфлікті аргументи на користь будівництва своїх європейський газових труб, що мають оминути Східну Європу з її складнощами і пастками. Проекти North Stream і South Stream зустрінуть менше спротиву у Європі після останньої кризи».
До речі, як би там не було насправді з основною мотивацією російської сторони, вже того ж-таки 7 січня німецька газета Der Spiegel навела ось такі слова Ґерхарда Кеніґа, керівника Wingas, однієї з найбільших німецьких газових компаній: «Газова суперечка з Україною триває вже роками. Ось чому Європі потрібні шляхи доступу до газових поставок, незалежних від транзитних країн – наприклад, конструкція газовї труби у Балтійському Морі». При цьому газета не забула додати, що 50 відсотків компанії Wingas належать саме російському «Газпрому».
А 6 січня французькі читачі могли помізкувати над іще однією версією – на цей раз інформацію для роздумів надала газета Le Figaro:
«Фінансова і економічна криза, поєднана із падінням цін на сировину, душить «Газпром». (…) Згідно з одним професіоналом, «Газпром» намагається вишкрябати усе, що можна, спритно використовуючи фінансову ситуацію України, також дуже вразливої. Користаючись з того, що Київ отримав від МВФ позику у розмірі 16 млрд доларів, «Газпром» піднімає ціну».
«Незважаючи на цю позику, Україна все ще має ніж на горлі, і Росія не бачить жодної причини відпускати ласий шматочок», – тлумачив для видання Ніколай Пєтров з московського Центру Карнегі.
З зовсім іншого боку розглядали ситуацію поляки з видання Gazeta Wyborcza, і своїм поглядом поділились з читачами 8 січня: «Путін також грає на власну публіку, що все більше відчуває наслідки світової економічної кризи. Якщо не виходить дати людям хліба, треба дати видовищ. У серпні ми це бачили в Грузії».
Щодо інтересів України, то тут також були різноманітні думки. У The Independent за 7 січня намагалися не стільки проаналізувати, скільки вгадати: «Можливо вона [Україна] сподівається, що в паніці ЄС якось прибіжить їй на допомогу. Проте враховуючи, що її розбита економіка відчайдушно потребує транзитних оплат, її подальша логіка залишається незбагненною».
Більш зрозумілою для авторів цього видання стала мотивація українців вже наступного дня, коли вони опублікували чергову статтю на «газову тему».
«Перешкоджаючи потоку [газу] по своїй території – або, згідно зі звинуваченнями «Газпрому», відбираючи газ для власних потреб – Україна і «Нафтогаз» демонструють вразливість «Газпрому» і змушують Росію виглядати ненадійним постачальником»,
– писала Мері Деджевскі.
Трохи інші бажання приписувала Україні у середу британська газета The Guardian: «Видається набагато більш імовірним, що Україна використовує свою єдину наявну зброю, щоб уникнути залагодження своєї комерційної суперечки з «Газпромом» менш конфронтаційним шляхом. Це не збігається з прийнятим на Заході сценарієм, що зазвичай змальовує Росію як шантажиста-хулігана, а Україну – як відважного вискочку, але, можливо, якраз прийшов час переглянути цей сценарій».
Хто «хороший» і хто «поганий»?
Тут у більшості європейців певності не було. «Хто винен сильно залежить від того, з ким ви говорите», – писав The Independent. Що ж стосується розпіареної «Газпромом» тези про те, що «Україна краде газ», то й тут західноєвропейці видання здебільшого були напрочуд обережними, використовуючи дієслово «красти» переважно тільки в лапках, посилаючись на слова росіян. У тому ж-таки The Independent можна було прочитати: «Немає навіть певності у тому, що зменшення постачання є результатом відбору Україною газу, призначеного для Європи».
«Згідно з Москвою, Київ відбирає газ із труб. Немає жодного способу перевірити, чи ці звинувачення є обґрунтованими. Тільки росіяни і українці знають, яка кількість газу надходить на російсько-український кордон і яка кількість залишає Україну», – пояснював для Le Monde Марк-Антуан Еіл-Маззеґа. Зате він висловився на користь думки, що саме Росія відповідальна за припинення поставок газу для Європи.
Та далеко не всі в Європі були такими обережними і поміркованими у висловленні своїх думок. Наприклад, у Le Figaro за 7 січня можна було без жодних лапок і амбівалентностей прочитати: «Нафтогаз» почав відкачувати частину транзитного газу, призначеного для європейського ринку, аби мати змогу обігрівати своє власне населення».
Саме на Україну покладала вину за газові негаразди Європи і газета The Independent в іншій своїй статті, датованій 8 січня: «Тепер, як транзитні країни для російських газпороводів до «нової Європи», Україна, і, потенційно – Білорусь, можуть тримати увесь ЄС заручником своїх двосторонніх чвар із Росією».
Варто відзначити і одне опитування, проведене на сайті чеської газети Mlada Fronta Dnes. У ньому користувачам пропонувалося відповісти на запитання «Чи гадаєте ви, що у проблемах з постачанням газу винна Україна?», і з більш як 10 тисяч голосів близько половини відповідей були ствердними («ні» відповіло трохи менше чверті, і ще приблизно стільки ж користувачів відповіло «не знаю»).
Що ж стосується прихильних до України оцінок, то тут особливо похизуватися немає чим.
Якщо не враховувати позицію поляків із Gazeta Wyborcza, яка має в таких випадках проходити поза конкурсом як впевнено проукраїнське видання, то можна згадати хіба що коментар у чеському виданні Lidove Noviny за 7 січня:
«Досвід з московською зовнішньою політикою підказує, що правда, найімовірніше, на боці Києва. При цьому росіяни роблять усе можливе, аби саме Україну змалювати головним винуватцем газової кризи перед Європою».
Хто що виграє?
Більшість західноєвропейських оглядачів зійшлися на тому, що «газова війна» розвивається зовсім не на користь «Газпрому». При цьому мова йде не стільки про перемогу України, скільки про поразку росіян. Поразку, спричинену перш за все припизупиненням транзиту газу до Європи.
«Якими б не були її правові аргументи, дії Москви глибоко нищівні для її сприйняття як надійного енергетичного постачальника Європи. Знову і знову, Владімір Путін використовував ресурси своєї країни, щоб карати і шантажувати ті колишні радянські республіки (особливо – Грузію), що кидали виклик російській гегемонії».
«Незважаючи на усі м’які посмішки Алєксандра Мєдвєдєва, голови «Газпрому», що їздить по західних столицях, ЄС не ввели в оману твердження про чисто ділові відносини», – писали журналісти The Times ще у вівторок, – «Москва, звичайно, не повинна продавати свій газ дешевше за ринкові ціни. Але перекривання кранів перериває не лише поставки, але й довіру і довготривалу надійність».
В оцінках наслідків сміливого кроку Росії доволі обережним був оглядач Le Figaro П’єр Русслен: «Довівши Росію до того, що вона перекрила вентиль газу, призначеного для Європи, Україна, можливо, підштовхнула Путіна до помилки. Росії тепер треба буде доводити, що вона залишається постачальником, на якого можна розраховувати».
Експерт берлінського Фонду Бертельсманна Корнеліус Охманн був більш гострим у своєму коментарі для Gazeta Wyborcza, опублікованому 6 січня:
«Росія у черговий раз за останніх декілька років стріляє собі в стопу. Ще вчора зранку здавалося, що вона вийде із цієї партії газового покеру переможцем і їй вдасться звинуватити у кризі українців. (…) Потім росіяни повелися зухвало і припустилися помилки».
Дописувачі британського The Independent вже в середу зробили для себе висновок: «В одному можна бути певними. Не хочеться залежати у своїх енергетичних потребах від цього старого сивого російського ведмедя. Навіть 15 відсотків газового ринку Великобританії, на які претенедує «Газпром», це занадто».
Попри не надто граціозний хід із припиненням транзиту, вже сама лише агресивність росіян у газовому конфлікті грає зовсім не на їхню користь. Про це 8 січня писало видання The Times:
«Путін, може, й переконав декого на східному кордоні Європи, що його треба заспокоювати. Але в самому ЄС він, найімовірніше, об’єднав тих, кого колись роз’єднував, і переконав їх негайно обмежити свою залежність від російського газу».
Лише у французькому Le Monde росіянам 7 січня присудили символічну перемогу.
«Цей конфлікт продемонстрував глибину українського безладу, – можна було прочитати на шпальтах газети, – «Врешті-решт, ця криза продемонструвала застарілість української інфраструктури, що є однією з причин, через які частина призначеного для Європейського Союзу газу не дісталася до пункту призначення. Якщо, як стверджує Москва, український уряд вкрав цей газ, то той втратить рештки свого міжнародного кредиту довіри».
Що далі?
Насамкінець, наведемо два доволі конструктивні, хоч і дещо іделістичниі для нас бачення того, якими можуть бути результати і уроки теперішньої «газової війни» для України. Перше із них вийшло у світ 6 січня на сторінках The Guardian:
«Україна має шлях для уникнення майбутніх криз. Україна повинна позбутися своєї залежності від дешевого російського газу. По-перше, вона повинна зменшити загальне споживання газу. (…) Призвичаюючись до європейських цін на газ, Україна також мала б вимагати багаторічного договору із Росією. Новий контракт повинен пояснювати, наскільки газові ціни підніматимуться щороку, поки не досягнуть європейського рівня. (…) Щоби ще посилити свою позицію у переговорах із Москвою, Україна також мала б збільшити об’єм власного виробництва газу».
«Жоден із цих заходів не призведе до швидкого закінчення теперішньої кризи. Вона, радше за все, триватиме ще декілька днів під наростаючим тиском з боку Європи, і, ймовірно, закінчиться тим, що Москва продиктує підвищення ціни і обидві сторони підпишуть річну угоду. А потім почнеться справжня робота».
Схожі речі писав Марцін Войцєховскі 8 січня у своїй рідній Gazeta Wyborcza: «Україна має шанс модернізувати свої газпроводи, прозоро розраховуватись із Москвою, платити ринкову ціну за газ, що, врешті, звільнить її від шантажу старшого брата».
У якості підсумку наведемо його ж слова з цієї самої статті:
«А Росія черговий раз переконується у тому, що гра м’язами є не надто корисною. Цієї мови не розуміють в Європі. Вона приносить протилежні до запланованих результати.
Що з того, що Україну впокорили і що вона, ймовірно, платитиме за газ більше? У більш довготривалій перспективі Росія втратить обличчя у Європі і найбільше знаряддя тиску в Україні. Може, Росія нарешті це зрозуміє, хоча наразі здається, що їй байдужа власна репутація».
