Про стратегію

Вже сьогодні вітчизняні парламентарії, які дотепер залишалися лише пасивними спостерігачами палкого енергетичного дербі України та Росії, зберуться в сесійній залі та спробують дати свої оцінки цим подіям. Можна прогнозувати напевне, що деякі депутати деяких фракцій гратимуть на полі не Києва — Москви. Якщо пересічні українці можуть розтлумачити специфічну «позицію» окремих нардепів, то європейці — навряд чи. У зв’язку з цим хочеться сподіватися, що спікер Литвин добре пам’ятає фразу, яка може заблокувати виплеск у світовий інформаційний потік можливих антидержавних висловлювань, — «виключити мікрофон».

На сьогодні вище керівництво країни, незважаючи на дуже серйозні розбіжності щодо багатьох інших питань, газову атаку Кремля відбивало одним голосом, що є немаловажним чинником і що, поза будь-якими сумнівами, йде на користь країні. Чи варто порушувати цю тендітну ідилію лінією «Президент — прем’єр»?

Тактично — в іміджевому плані — Україна втратить бали після закінчення «газового» протистояння з нашою східною сусідкою, але в перспективі Київ усе-таки у виграші, переконаний наш сьогоднішній співрозмовник — політолог Віктор Небоженко. У чому конкретно виражаються стратегічно-геополітичні українські бонуси — поцікавився серед іншого «День» в експерта.

— Вікторе Сергійовичу, незважаючи на те, що депутатський корпус перебував у піку газового протистояння Києва та Москви на новорічних канікулах, два спікери — колишній, Яценюк, і діючий, Литвин, — в унісон заявили про програш нашої країни в інформаційному плані під час нинішнього конфлікту з Білокамінною. Яка ваша оцінка цього?

— Дійсно, потрібно визнати, що ми програли в інформаційному плані й очевидно, що Росія явно готувалася до цих подій. Однак, відверто кажучи, я навіть не очікував, що така кількість українських ЗМІ стануть на російський бік, не розібравшись у ситуації. І справа навіть не в патріотизмі, справа, скоріше, у сьогочасній кон’юнктурі. Ну й крім того, перший тиждень протистояння було таке відчуття, начебто увесь світ в унісон кричить про те, що Україна краде газ, поводиться невірно тощо. Це не дивно, оскільки основним джерелом інформації був винятково «Газпром». І лише зараз, після того як підписана угода про присутність спостерігачів (насамперед, від ЄС), порушена монополія Росії на інформацію про газ. Як тільки запрацюють механізми спостереження моніторингу, всі знатимуть, що відбувається, а не задовольнятимуться інформацією з Москви. «Нафтогаз» же весь цей час лише в’яло відбивався, тоді як «Газпром» включив усі свої ресурси: як публічні, так і непублічні, для того, щоб сформувати в нашій країні, в Росії та на Заході негативне ставлення до України.

В Україні відсутній повноцінний інформаційний спецназ. В Україні відсутнє планування пропагандистсько-інформаційних операцій. Це дуже добре простежувалося навколо ситуації з «Фаїною», коли більшість негативів йшли з Росії, а ми лише відбивалися. От і зараз ми отримали дуже могутній негативно-інформаційний удар із російського боку і поки не зуміли його відбити. Шанси для нейтралізації ще, правда, існують. А взагалі, я вам скажу, що немає лиха без добра: проте ми тепер знаємо всю міць противника. Я наполегливо прошу не викидати слово «противник».

— Переглядаючи деякі «газові» сюжети деяких вітчизняних телеканалів, і справді складалося враження, що ця трансляція — трансляція російського ТБ. Однак з іншого боку, вочевидь, необхідно сказати й про тактику нашої влади. Якщо Путін і Медведєв «прописалися» на екрані, то Ющенко й Тимошенко навпаки — пішли в глибоке інформаційне підпілля. Чому, як ви вважаєте?

— Мовчання прем’єра як голови виконавчої влади я ще можу пояснити, оскільки вона все-таки не до кінця контролює «Нафтогаз» і не вона підписувала договори, що так ускладнили ситуацію між Україною, посередником та Росією і які призвели до цього вибуху. Ющенко теж не розумів до кінця, на кого націлений цей удар, і я гадаю, він теж вичікував. Але що мене найбільше вражає, так це мовчання Ради нацбезпеки (РНБОУ). В це складно повірити, але це так: у нашій країні немає такого органу під час газової війни. Підкреслюю — першої в XXI столітті ресурсної війни між країнами-сусідами. От це дійсно разюче, і отут уже точно не до Нового року. Підкреслюю: Президент та прем’єр, можливо, мали право на деяку свободу маневру для того, щоб виробити свою позицію, бо конфлікт вийшов украй гострим — такого ще не було… Та що казати — це унікально, і, якщо ви звернули увагу, керівництво Європи теж перші п’ять днів практично не реагувало. Вони почали реагувати лише ввечері 7-го, коли вранці цього ж дня прем’єр Путін офіційно перекрив газ. Це безпрецедентно і, звичайно ж, перші особи Європи вже не могли не втрутитися. Якщо ж повернутися до українських вищих посадових осіб, то необхідно окремо відзначити спільну й дуже могутню заяву Ющенка й Тимошенко, що збентежила Кремль. Адже Кремль розраховував цю газову війну дуже швидко закінчити, використовуючи конфлікт між українським Президентом і прем’єром. І раптом безпосередньо під час Нового року, десь близько другої—четвертої години ночі, з’явилася спільна заява глави держави та голови уряду. У кожній, підкреслюю, будь-якій країні спільна заява Президента й прем’єра — це стабілізатор і дуже сильний хід, навіть якщо вони погано ставляться до позиції одне одного в інших сферах. Але от щодо Ради нацбезпеки… Цей орган не повинен був чекати нового року, а повинен був уже 30 грудня вислухати «Нафтогаз», виробити моделі вирішення конфлікту і спрогнозувати, які перспективи чекають на Україну в найближчі, скажімо, п’ять місяців. Але що разюче, ми й донині нічого так і не почули від РНБО. І річ тут навіть не в керівництві Ради нацбезпеки, а річ у тім, що не спрацював державний інститут, а це дуже й дуже тривожно.

— Трохи раніше ви сказали про те, що Кремль планував нинішні події. А наскільки, на ваш погляд, була готова наша влада до таких дійсно наступально безпрецедентних заходів РФ чи все-таки ми вирішували проблеми в міру їхнього надходження?

— Гадаю, якоюсь мірою Тимошенко готувалася, коли вона тихенько влітку заправляла наші сховища газом. Але це готовність — суто економічна. Щодо Ющенка, то варто відзначити: те, що він зважився на такий гострий конфлікт із Росією, безперечно свідчить про його мужність, бо це цілком знімає знамениті підозри, якими от уже два роки деякі політики щедро годують суспільство, говорячи про те, що Президент зацікавлений у фінансових «відкатах» газових посередників. Не може ж людина робити газову війну, одночасно сподіваючись на «відкати». Тож Ющенко демонструє принципову позицію. Тимошенко ж, вступаючи в газову війну, автоматично знімала з себе звинувачення в державній зраді, які їй виставили влітку. Але, вочевидь, ніхто не чекав такої гостроти конфлікту. Конфлікту, що досягне геополітичного масштабу.

І якщо Кремль хотів у цьому конфлікті не просто заробити гроші, називаючи таку ціну (нагадаємо, раніше запропоновану «Газпромом» «пільгову» ціну в 0 за тисячу кубометрів «Нафтогаз» відкинув, після чого російський газовий монополіст запропонував українцям платити європейську ціну за блакитне паливо в 0 за тисячу кубометрів, що для вітчизняної економіки не під силу. — Авт.) і домогтися технічного дефолту України та масових соціальних хвилювань, але й у підсумку одержати газотранспортну систему України, то цього не вийшло. Хвилювань не буде, оскільки газ є, газотранспортну систему почали освоювати євросоюзники України.

До речі, що дуже важливо: за газовим моніторингом неодмінно відбуватиметься фінансовий моніторинг газових потоків, а це втрата основного джерела корупції в українській політиці від «газових» грошей. Чесно кажучи, нам певною мірою навіть допомагають. От коли нам дали Євро-2012, то потрібно зазначити, що насправді це була прихована допомога Україні в тому, щоб наблизити її до Євросоюзу. І так воно й буде, от подивитеся. А тепер же Європа не просто вирішує свої проблеми щодо стабільного газопостачання, але і впроваджує механізми, що прямо не порушують суверенітет України, однак відтинають можливість приватизації газотранспортної системи з боку Росії, і входить у святая святих української корупції — газові справи.

— Глава «Газпрому» пан Міллер, як і власне тандем Путін — Медведєв, говорять про те, що нинішній конфлікт з нашою країною — суто комерційний. А от перший президент України Леонід Кравчук заявив про те, що коріння поточної газової війни з РФ — в українській позиції під час літньої кавказької війни. Як ви вважаєте, яким є відсоткове співвідношення комерції та політики в пороховій енергетичній бочці?

— Перший «інгредієнт» — корупція. З 1993 року транзит російського газу (й не лише російського) через Україну був головним джерелом корупції в нашій країні. Ні хабарі податківцям-силовикам, ні лобістські закони не йдуть в жодне порівняння з газовим «наваром». Той, хто займався газом, миттєво входив у політику й досягав колосальних результатів. Хто володів таємними газовими домовленостями, той міг підкорити собі буквально за кілька місяців будь-яку партію, навіть таку велику, як Партія регіонів.

Друге. Внутрішньополітичний аспект. А що стосується економіки, то її в нинішньому конфлікті буквально 10%, не більше. Та яка там економіка, про що мова!? Так, вуглеці впали, всі говорять про те, що туркменський газ куплено Росією за дуже високу ціну на десять років. Звісно, Росія не може продавати собі в збиток. Але річ у тім, що ці економічні питання гранично швидко можна розв’язати й вони зрозумілі провідним спеціалістам. Тож набір такий: 80% — корупційних факторів, 10% — внутрішня політика (тобто за допомогою газової війни завдати удару чи то по Ющенку, чи то по Тимошенко), трохи геополітики. А економіки тут, повторюся, дуже мало. А все, чим нас годує «Газпром», доводячи, що це виключно комерційний конфлікт, — це принципово далеко від істини.

— «Україна усвідомлює відповідальність за безперебійний транзит газу, однак саме російська сторона, яка цілком припинила подачу газу, унеможливила його транспортування споживачам», — говориться в офіційній заяві вітчизняного МЗС. Європа ж формує власну думку про газовий конфлікт. Якими, на ваш погляд, будуть наслідки конфлікту після того, як він буде вичерпаний, наскільки в Європі зміниться ставлення до України як до надійного партнера?

— Авжеж, імідж нашої країни постраждає, але в жодному разі не тому, що Україна буцімто крала газ, а тому, що політичне керівництво країни та силовики допустили формування тіньової газової схеми, яка працювала з часів конфлікту 2006 — 2007 років. От цього Захід нам не подарує. Такі речі в усьому світі давно пішли в небуття. У цьому ключова проблема, а не в тому, що хтось крав газ. До речі, що стосується крадіжки. Я не здивуюся, якщо спливе інформація про те, що несанкціоноване підключення чи одержання більшого обсягу газу здійснювалося не тими облгазами, що належать російським бізнесменам. Особисто я не здивуюся, якщо ми одержимо й таку модель провокації. Але все стане більш-менш зрозуміло не раніше березня, щойно з’являться перші результати роботи моніторингової європейської групи, що, звісно, вже нікуди з України не виїде. Поява моніторингу в Україні — це доказ того, що ми самі не змогли впоратися не просто з конфліктом, а насамперед з регулюванням відносин у газовій сфері.

— Деякі ваші іноземні колеги-політологи говорять, що, вступивши в нинішній конфлікт, Україна та РФ минули «точку неповернення», після чого говорити про нормальні двосторонні відносини надалі навіть не випадає. Чи згодні ви з таким «діагнозом»?

— Бачте, моя концепція базується на тому, що великий внесок у нинішній конфлікт робить його непрозорість і корупційність. Щойно Кремль зніме корупційну складову й з’явиться чітке, публічне розуміння і з однієї, і з другої сторони договору щодо газу, думаю, поступово знижуватиметься нагнітання інформаційної війни. Врешті-решт, адже й Київ, і Москва рівнозначно зацікавлені в тому, щоб між нашими народами не було таких гострих спалахів ворожості, як це наразі ми спостерігаємо в газовому конфлікті. Так, безумовно, залишається негативний осад, для зняття якого, на мій погляд, знадобиться від півтора до трьох років.

— Якщо дивитися стратегічно: нинішній конфлікт наблизив нас до ЄС, до НАТО чи віддалив?

— Дуже наблизив. Кремль і «Газпром», грубо кажучи, тримали руку на нашій шиї й були впевнені, що Київ (з урахуванням корупційної складової конфлікту) навіть не пискне й виконає всі умови. Наразі ж конфлікт дедалі більше набуває геополітичного характеру. Ви лише згадайте, аж два роки знадобилося інтенсивних дипломатичних, міжнародних, контрпропагандистських дій Росії для того, щоб зупинити рух України до НАТО. Непідписання ПДЧ сприймалося Кремлем як колосальна перемога, як виграш у третій світовій війні. І тут унаслідок конфлікту без усяких спеціальних договорів-переговорів на прохання в тому числі й Кремля на території України та Росії з’являються представники одного з найпотужніших і найпрофесійніших підрозділів ЄС, що матимуть серйозні повноваження.

Будь-який моніторинг і контролінг — це форма прояву влади. Росія як сировинна імперія сама домоглася того, що вручила в руки Євросоюзу можливість контролю над головною своєю зброєю — вуглецями. Це дуже потужний удар по російських планах. Поява великої групи спостерігачів на українських газорозподільних станціях дуже наблизила Україну до Євросоюзу і ще більше — до НАТО. Тепер постане питання про фінансовий моніторинг газових потоків, потім — про організацію постійно діючого моніторингу на всіх газових, а можливо й атомних, станціях, якщо наступний конфлікт із Росією буде в нас через електроенергію. А це вже буде дуже серйозна присутність і НАТО, і Євросоюзу на території України. Якщо хочете — не менше, ніж будь-який ПДЧ. Іншими словами: і Кремль програв і дуже програє.