Уроки «газового конфлікту»

Аналітичний поступ

Станом на час, коли пишуться ці рядки, ще не відомо — чим завершиться європейська спостережна місія; які ще претензії та звинувачення і в якій формі російські чинники надалі пред’являтимуть Україні; і нарешті — коли і яку ціну прийме сама Україна за російський природний газ.

Але настане весна, всі ці вузли так чи інакше розв’язуватимуться, і треба буде також думати про майбутнє. Перед тим — неодмінно згадавши минуле.

Хіба ринковими були ціни на газ узимку 2004–05 років? Однак ніхто не закручував кранів і не диктував нових параметрів українському президентові Кучмі та планованому у Кремлі його наступникові Януковичу, тодішньому прем’єр-міністрові України. Воно і зрозуміло, чому.

Але не склалося: «непослух» українців — то був шок для російської влади. Поки там оговтувалися, а в Україні формувалися нові місцеві адміністрації — зима вже була втрачена для наступних активних дій.

…Закінчувався рік 2005-й, наставав 2006-й. О, то була вже зовсім інша зима! В Україні наближалися парламентські та місцеві вибори. Вистачило часу роздивитися щілини в українській владі, а кому треба — ті ще встигли спокійно розважити, куди в них доцільніше вбити клинці. Крутнули газовим краником, звинуватили в крадіжках… Наслідки тих виборів і що було після них, які клинці досі тримаються, а які вже повипадали — загалом пам’ятаємо.

І от порубіжжя років 2008-го та 2009-го з економічною кризою. Як то мовиться — немає лиха без добра: споживання газу в Україні обмежилося майже комунально-побутовими потребами, для яких і власного видобутку практично вистачає. Інакше газовий батіг ударив би набагато дошкульніше.

Та ще й інтуїтивно допомогли собі українці житейською мудрістю в запасах: «Щоб було!» — і виявилися готовими до того, що важко було завбачити. Про всяк випадок, не покладаючись ні на кого, розвивали власний видобуток газу, заздалегідь — «щоб було!» — вдули його, скільки змогли, у власні сховища. І на вічно живу «кузькіну мать», яку традиційно час від часу показують із сусідської столиці, цього разу українці зуміли відповісти не менш ваговитою фігурою. Зауважмо, лише відповісти: першим воно нам і не треба.

Мудреці вивели закон: моральний тиск, спрямований на здачу Україною принципових позицій, обернено пропорційний фізичному тискові газу на вході в її транспортну систему. Європа ж, бачте, замерзає! Та виявилося, що наша ділова відповідальність перед споживачами, добра репутація серед партнерів і обстоювання власних національних інтересів — речі цілком сумісні й зрозумілі світові. При цьому Україна зробила шляхетний крок: зумівши забезпечити першочергові потреби власного населення, ще й поділилася своїм газом з Молдовою та Болгарією, які потрапили у скрутніше становище.

Тепер ми вже не стали серед холоднечі гарячково підписуватися під новими цінами та чимскоріш погоджуватися із десь кимось ретельно продуманими новими схемами розрахунків. Натомість запросили представників європейських країн, що споживають транзитний газ через Україну: будь ласка, панове, дивіться самі, порівнюйте різні способи поведінки, робіть свої висновки!

А ми візьмемо звідси три короткі уроки для себе, які вважаємо корисними на майбутнє.

Урок перший. Тепер Європейський Союз наполегливіше діятиме в напрямі забезпечення альтернативних джерел енергії, зменшення однобічної залежності від Росії та від її монополій. Україна не має бути відсторонена або самоусуватися від цих проектів, а як надійний діловий партнер мусить брати в них щонайактивнішу участь.

Урок другий. Нарешті й нам, як країні-споживачеві, настала пора серйозно зайнятися енергозбереженням. Ухвалення важливих рішень у нас значною мірою залежить від підприємців, котрих заведено називати «олігархами». Досі їхні доходи зростали співмірно з дорожчанням російських енергоносіїв, тому особисто собі вони могли спокійно дозволяти будь-яку затратність. А що такі схеми складалися раніше й були доступні не всім — то тим менше конкурентів, серед яких потенційно числився чи не весь український народ. Тепер же «раптово» для багатіїв виявилося, що без ощадження енергоресурсів їм теж і тих цін не наздогнати, і з такою продукцією на ринках робити більше нічого. Так що замислитися над раніше «зайвими» питаннями їх тепер змусить саме життя.

Урок третій. А що, якби раніше, боронь Боже, українські газосховища та газотранспортна система за якусь подачку перейшли були у власність російського «Газпрому»? Власникові нічого не варто маніпулювати ними як заманеться — і вже ніякі перевіряльники від Європи, та й навіть від самої України, не були б туди допущені. Нинішня зима обернулась би набагато сумнішими наслідками для українського народу, для міжнародної репутації України та її державного керівництва. А що взимку 2004–2005 років?.. Чого, власне, бракувало російським монополістам тоді, щоб іще «дотиснути» Український Майдан і спробувати нав’язати народові свою волю? Коли зовні вже не випадало міняти погоджені ціни та не можна було вигадати підстав для закручування кранів на вході в Україну — не вистачало одного, але істотного: володіння внутрішньою українською газовою інфраструктурою.

Контрольне запитання із «суто прагматичних міркувань»: а чи не «зайвий клопіт» Україні утримувати власні газосховища та газотранспортну систему?

Підказка до відповіді: а подивіться — хто той «прагматик», що це запитує? Адже в Україні знову наближаються чергові президентські вибори.