Подробнее Запомнить город


Територія підозри

размер текста:

Саме цим терміном можна охарактеризувати всі без виключення аеропорти старого та Нового Світу після серії терактів і пов’язаною з цим істерії як у працівників державних установ, так і обивателів.

А ще коли додати до злих ісламістів загрозу власних пацифістів-антиглобалістів, атмосфера панічного страху у відділках охорони європейських аеропортів стає дедалі сюрреалістичнішою.

Свідчення політика

– Яповертався з Парижу до Києва, – розповідав автору цих рядків відомий кордонами політик. – Під час закордонного відрядження сильно втомився, тож можна було зрозуміти моє розчарування, коли оголосили про затримку вильоту.

Але що поробиш? Спитав тільки у дівчини в уніформі за стійкою реєстрації: Чи можна залишити біля вас валізу? і, отримавши ствердну відповідь, помандрував пити пиво.

– Багато пива? – уточнив автор цих рядків.

– Ну, не пам’ятаю тепер, день був спекотним, часу багато. Можливо, випив келихів зо два-три.

Далі, як розказував мій співрозмовник, з гучномовця у кафе було назване його ім’я і англійською мовою запропоновано негайно з’явитися до реєстраційної стійки. Товариш мій зітхнув з полегшенням і поспішив залишити кафе, однозначно вирішивши, що реєстрація, нарешті, почалася і скоро він у Києві зможе порадувати дружину французькими парфумами.

…Яке ж було його здивування, коли біля стійки він побачив жінку у формі офіцера поліції, яка тримала в руках список пасажирів рейсу.

– Це – ваше? – спитала жінка, показавши очима на валізу, що чомусь опинилася вже під реєстраційною стійкою.

Мій знайомий став пояснювати, що, так, справді, валіза його, він залишив її тут з дозволу персоналу, аби не тягати важку річ по всьому залу.

– Це – проти правил, – всім своїм виглядом демонструючи зневагу до цього простуватого слов’янина (до речі, професора Гарвардського університету), який не розуміє специфіки роботи європейських аеропортів, категорично заявила офіцер.

Мій знайомий відповів лише, що з правилами французької служби охорони він справді незнайомий, але ж дозвіл йому дала особа у формі, тож хай з’ясовують вже між собою питання субординації.

– Це – ваша проблема.

– Значить, "наша проблема"? – з якоюсь мстивою радістю мовила тоді офіцер поліції, – то ви зараз стверджуєте, що у нашої служби виникли проблеми?! Чекайте, зараз вони стануть вашими!

З цими словами офіцер поліції щось коротко викрикнула в мікрофон рації. За мить з потаємної двері до зали увірвалися троє здоровенних спецназівців, причому одна в групі була жінкою гігантських розмірів. Без попередження дебелі чоловіки стали заламувати моєму знайомому руки, жінка сильно вдарила його по ногах, намагаючись звалити на підлогу.

Мого товариша врятувала лише атлетична статура. Він протримався на ногах кілька секунд, але і цього виявилося досить, щоб витягти з кишені дипломатичний паспорт.

Побачивши цей документ, офіцер поліції неохоче наказала спецназу зупинитися. Проте тут же заявила, що в її компетенції просто зараз "вліпити" в паспорт поліцейську печатку, що надовго закриє моєму знайомому територію всіх французьких летовищ.

– Як же тобі вдалося відбитися від цієї мегери? – поцікавився автор цих рядків у свого товариша.

Той лише зітхнув, пригадавши перипетії не таких вже і давніх подій:

– І не питай! Коли я усвідомив, що із злої забаганки французької полісменки, мені до України доведеться автостопом добиратися, я проявив чудеса ораторського мистецтва, зізнаючись у любові до Франції, її культурних традицій і поліції зокрема. Відпустили…

– Ти, звичайно, чув про випадок з Юрієм Луценком у Франкфурті…?

– Там гірше було. Служба безпеки в аеропортах Німеччини ще більш жорстка і невмолима, слідує чисто германському духу, її розмовами про казкову царицю Рейна – Лорелею не розчулиш.

А Юрія Луценка я добре знаю. Він – гарний чоловік, добрий товариш, хоча буває занадто емоційним. Тож коли його сина стали ламати, міг сказати пару "теплих"...

Цими словами, кілька днів тому, в кафе в центрі Києва закінчив свою розповідь Дмитро Видрін – професор, політолог, екс-народний депутат.

Нині, як відомо, Видрін – заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони України. Чи можна вірити йому як експерту? Питання – зайве.

Свідчення вченого-журналістикознавця

Історія в аеропорту Франкфурта не варта була б ламаної копійки, коли б не була роздутою журналістами німецького таблоїду "Більд".

Що таке "таблоїд"? Дуже спрощено це: газетне або журнальне видання, де візуальний ряд – фото, ілюстрації домінують над текстовим матеріалом. В п’ятдесяті роки минулого століття "Більд" і створювався, за визнанням його засновника Августа Цезаря Шпрінгера, як "альтернатива телебаченню".

Шпрінгер вважав, що міщанину-бюргеру, який пізно ввечері повернувся з виснажливої роботи, слід трохи перепочити, розважитися роздивляючись нове яскраве видання, переповнене фотографіями оголених краль (обов’язково на першій сторінці), пробігти очима кілька скандальних історій; зазирнути у світ багатства і марнославства, потішивши природні інстинкти, заздрощі, забувши хоч на мить про власні проблеми.

Дуже віддалено, розслідуваннями життя в богемно-артистичному середовищі, у нас "Більд" відповідає практиці "Бульвара" Гордона.

Скажіть на милість, хтось із серйозних політиків зверне в Україні увагу на той факт, що його колегу стануть звинувачувати у якихось гріхах чи грішках на шпальтах "Бульвару"?

Інша справа – "Більд" у Німеччині. Майже дослівно цитуємо слова одного з колишніх канцлерів цієї країни Герхарда Шредера: "Той, хто володіє "Більдом", володіє Німеччиною".

Тираж – 4,5 мільйони примірників, штат працівників (до кризи) – близько 800 осіб. Десятки років видавничої діяльності, плюс набір адвокатів, які вміють "тримати удар" на випадки численних скарг і судових позовів.

"Більд" не тільки володіє громадською думкою німецького суспільства, він маніпулює нею. В цьому його кардинальна відмінність від українських видань, де читач здебільше зважено підходить до сприйняття інформації.

Кілька десятків років тому до регіонального представництва "Більду", під прикриттям псевдоніму, влаштувався на роботу відомий західнонімецький публіцист Гюнтер Вальраф. Його книжка, написана за результатами вражень від роботи в "Більді": "Гвіздок номеру. Людина, яка була в "Більді" Гансом Еккером" була надрукована мільйонами примірників.

Що виявив "Ганс Еккер", він же – Гюнтер Вальраф? Насамперед, те, що коли немає сенсації, "Більд" її творить, придумує. Навіть незначний побутовий вчинок журналісти "Більда" можуть роздмухати до неймовірних масштабів, поставивши все з ніг на голову.

"Сенсація полягає не в тому, що собака вкусила людину" – повчав Вальрафа старший колега. – Сенсація буде тоді, коли ти напишеш, що людина покусала собаку!".

Політик трохи довше, ніж треба, затримав свій погляд під час прес-конференції на сексапільній телеведучій? Робимо висновок: він, безсумнівно, періодично користується послугами повій.

Бізнесмен за обідом випив келих пива? А, чи бува, він не таємний алкоголік, якого пече спрага "після вчорашнього"?

І так далі і тому подібне. А щоб у суді все виглядало пристойно, комар носа не підточить, слід використовувати певні лексичні звороти: "Як стало відомо з компетентних джерел…"; "Як повідомив перехожий (свідок), який побажав залишитися анонімом…", тощо.

Преса в такому випадку ніби дотримується законного права на пошук інформації, отже, всі претензії до "Більда" суть – зазіхання на свободу слова і думки.

Вам це здається неймовірним? Проте в ряді посібників з журналістики-розслідування, написаних в Німеччині і перекладених в Україні, вітчизняним студентам-журналістам рекомендовано скористатися цією практикою!

…Уявіть лише собі, коли якийсь журналіст під псевдонімом, скажімо, Алесь Пузина напише, що високопоставлений посадовець розводить в Україні бджіл, що можуть бути заражені вірусом свинячого грипу.

Нісенітниця? Але ж у тому самому "Більді" Гюнтер Вальраф згадує про репортаж, де "хворий на СНІД турок" покусав німецького собаку і пес виявився носієм смертельної хвороби!

Німці читали і…не сміялися. Давався взнаки менталітет, дисципліна і повага до друкованого джерела – символу верховної влади. Яка, як відомо, юбер аллес.

Свідчення журналіста

Олександр Бєляков – кандидат філологічних наук, доцент. Нині – редактор поважного європейського журналу. Він довгий час працював в редакції "Франкфурте Альгемайне Цайтунг" ("Франкфуртська Загальна Газета").

Висловлюється дуже обережно, пам’ятаючи уроки європейської толерантності і добираючи слова:

– "Більд " – типовий зразок жовтої преси, у Німеччині його читають певні прошарки суспільства. Зовсім інші люди, більш, так би мовити, шановані, поважні читають "Франкфурте Альгемайне Цайтунг" (ФАЦ).

ФАЦ – щось на зразок вітчизняного "Дзеркала тижня".

– Ви питали мене щодо того, чи міг бути матеріал в "Більд" про міністра МВС України замовною провокацією? Не знаю. Проте навіть у ФАЦ було звільнено журналістку економічного відділу, яка недосить… виважено, скажімо так, поставилася до певної суми, запропонованої зацікавленою стороною. А "Більд" це – "Більд"…

Свідчення політолога

Пан Н.Н. очолює спеціальну установу політологічного характеру, що фінансується напряму з німецьких фондів. Зрозумілі ті мотиви, з яких він, даючи бліц-інтерв’ю, просив прізвища не згадувати:

– Колего, ви питаєте мене про інцидент з паном Луценком? Але ж я можу згадати абсолютно тотожній випадок з редактором всеукраїнського видання, нашим спільним добрим знайомим, якого зняли з рейсу у Франкфурті лише за те, що він, на думку служби охорони, надто голосно сміявся!

Тут же звинуватили у "потягу до алкоголю", хоча чоловік страждає на виразку і вживати спиртного не може в принципі!

А щодо пана Луценка, то це – стовідсоткова провокація, вірте моєму нюху. Навіть, коли врахувати, що "Більд" настроєний на поліцейську хвилю, як наша "Магнолія", приміром.

Не міг репортер так швидко прибути на місце події! Ви ж знаєте, либонь, що тамтешній аеропорт – найбільший в Європі, там міні-потяг між терміналами курсує.

– Репортера «Більд» попередили заздалегідь. Отакої…

– А прізвища мого не називайте, не треба. Я саме лечу. До Франкфурта.

Свідчення історика або секрет "загадкової" німецько-слов’янської душі

Останнє. І, либонь, найважливіше, про що замовчують німці з покоління в покоління, намагаючись забути, відігнати від себе страшну підозру.

Це – привид Другої Світової, який постійно з’являється на порозі їх спальних кімнат. Привид, настільки гнітючий для німця, настільки ж веселий і приємний для слов’янської душі. Хто він, цей привід? Вірніше, ціла група привидів, армія привидів?

Всі журналісти, як ви самі розумієте, люди – не безгрішні, бувають схильні до зловживання алкоголю. Довелося мені якось зустрічатися з німецькими колегами: спочатку на фуршеті, а потім на продовженні вже у номері готелю.

Двоє німців, один я – українець. Один з колег буквально впав на ліжко і захропів вже за годину після початку "летючки". Інший, назвемо його умовно Пітером, протримався довго, весело теревенів, розказував анекдоти.

Нарешті, розібрало і його. Проте, ще тримаючись досить пристойно, він, зневажливо кивнувши на тіло приятеля зі сміхом сказав… Цитую буквально: "Німецька свиня! Пити не вміє! Куди йому до сина російського солдата!"

Автору цих рядків тоді здалося, що він почув щось не так, щось не теє . Але Пітер тут ж повторив з якоюсь погордою дивлячись на мене: "Так, так. А ти що: вирішив, що тільки ти – син російського солдата? Я – теж!".

Крапки над "і" було розставлено під час пізньої розмови, що її Пітер категорично відмовився продовжити вранці. Судіть самі, чому.

За словами Пітера (тоді все це було для мене новиною – авт.), в ході бойових дій і окупації радянськими військами частини Германії, близько двох мільйонів німецьких жінок вступили в інтимні стосунки з нашими солдатами чи офіцерами.

Факти зґвалтувань, можливо, і траплялися, це – війна, але будемо дивитися правді в очі. Природа потребувала свого. Чоловіки нещасних німецьких фрау залишилися гнити під Сталінградом, Черкасами, Корсунем.

А їм – молодим, здоровим хотілося народжувати, мати дітей. Від кого можна було завагітніти в голодній післявоєнній Німеччині: від старців із фолькштурму чи шмаркачів з гітлерюгенду?

Певна річ, що ні. От і зав’язувалися короткі романчики. Де – за шмат ковбаси, де – за ліки для хворої матері, а де і справді – по-любові.

Ці факти спершу отримали своє відображення у художній літературі, зокрема, в романі російського радянського письменника Юрія Бондарєва, згодом стали предметом серйозних досліджень вчених-демографів.

У вигляді закритої довідки ця тема увійшла до так званих "Записок маркшейдера" – надсекретного проекту, що, за особистим розпорядженням Юрія Андропова, здійснювався професурою тогочасної Вищої Партійної Школи Академії суспільних наук при ЦК КПРС.

В "Записках", осмислюючи уроки II-ї Світової і, либонь, маючи на меті вже III-ю, науковці з НДР, оперуючи сухою статистикою, прямо вказували на той факт, що швидке і повнокровне відродження через двадцять років після війни армії НДР (однієї з найчисельніших у Західній Європі), могло статися лише "завдяки братерській допомозі радянського народу".

В першу чергу, через сприяння у подоланні демографічного вакууму, який цілком логічно міг виникнути в Німеччині у 45-му, коли більше шести мільйонів продуктивних німецьких мужчин не повернулися в ліжка до своїх дружин.

Саме завдяки братській допомозі в післявоєнній Німеччині з’явилося нове покоління: за різними підрахунками до двох з половиною мільйонів хлопчиків і дівчаток з домішками слов’янської, татарської, вірменської крові.

І не треба очей ховати. Так само в Україні, за часів німецької окупації, дівчата народжували від дев’ятнадцятирічних Гансів. Старожили Чернігівської, Київської, Дніпропетровської областей згадують, що в селах не лише гулящі, а й просто звичайні жінки потай жили із солдатами, офіцерами вермахту, які підгодовували їх родини в скрутний час.

Скільки сотень тисяч їх було – ніхто не знає. Але в одному переконані: засуджувати і німкень і наших – гріх, бо їх діти виросли і стали громадянами своїх країн: робітниками, вченими, правоохоронцями.

"Всі ми – сини російського солдата", – як сказав колись мій знайомий німецький журналіст.

Просто сини і внуки можуть бути порядними… А можуть бути журналістами із "Більд".

 


Комментарии
комментариев: 0

...


Дайджест
Готовить новый Избирательный кодекс, который будет делать невозможными влияния, фальсификации, преступления в избирательном процессе.
Маск обещает, что его грузовик Tesla Semi будет не только более экологичным, но и более дешевым в использовании.
18.11.17, AUTO-Consulting
Министр внутренних дел Украины Арсен Аваков подчеркивает необходимость скорейшего урегулирования проблемы с автомобилями с европейской регистрацией, длительное время находящимися в Украине.
Искусственный интеллект, виртуальная реальность, большие данные и цифровая экономика быстро трансформируют сферу занятости.
Парламентские выборы как главная угроза децентрализации.
17.11.17
У крупнейшей госкомпании страны НАК «Нафтогаз України» появилась мечта - найти советников, которые помогут сделать скучную управленческую работу.
17.11.17, ubr.ua
Депутаты перекраивают праздничный календарь, чтобы заставить украинцев работать еще больше.
17.11.17, Deutsche Welle
20 ноября на Украине должно заработать Государственное бюро расследований. Для его создания у властей было пять лет. Но за этот срок бюро появилось лишь на бумаге.
В Украине также не исключают передачу долга третьей стороне.
16.11.17
15.11.17
14.11.17


Жми «Подписаться» и получай самые интересные новости портала в Facebook!