Нафтове ембарго: одне “так” і декілька “але”

Від самого початку війни Україна просила західні країни накласти заборону на закупівлю російської нафти. Нарешті Євросоюз, ключовий імпортер цього ресурсу, ухвалив запровадити вже шостий пакет санкцій проти РФ. Але повноцінного нафтового ембарго у ньому знову не буде. А з часткового і поступового користі значно менше. Чому державам ЄС так важко дається це рішення? І чи не зависокі очікування ми на нього покладаємо?

10% збитків і 30% приросту

Отже після важких, виснажливих дебатів пізно увечері 30 травня саміт держав Євросоюзу схвалив заборону на закупівлю нафти походженням із Росії. Щоправда, рішення ухвалено з деякими винятками, які відчутно гасять силу цього кроку. По-перше, ембарго не стосується трубопровідного імпорту з РФ. Тобто Угорщина, Чехія і Словаччина й надалі отримуватимуть сировину в попередніх обсягах. Польща і Німеччина теж мають таке право, але, можливо, відмовляться від нього добровільно. По-друге, ембарго не настає моментально. Членам ЄС на імплементацію цього рішення даються різні терміни. Болгарія, наприклад, отримала відтермінування до кінця 2024 року. За підрахунками видання Bloomberg, внаслідок рішення ЄС від 30 травня Росія втрачатиме 22 мільярди долл на рік. Це позитивна цифра, але зовсім не приголомшлива. Торік РФ заробила на експорті нафти й нафтопродуктів понад 180 мільярдів долл. За нинішніх цін річний виторг потенційно перевищить уже 200 мільярдів долл. Таким чином, ембарго ЄС у нинішньому вигляді завдає збитків російському нафтоекспорту десь на рівні 10%. 

Нафтове ембарго – це ефективна зброя у тому разі, коли вона тотальна. Будь-які половинкові, недовершені заходи здатні зіграти навіть на руку Москві. Образно кажучи, цілячись Росії у серце, можна вистрелити собі в ногу. На це вказують, наприклад, певні ринкові індикатори. За оцінками експертів (зокрема, Міжнародного інституту фінансів США), у березні-травні 2022 року російські доходи від експорту нафти збільшилися орієнтовно на 30%. Це при тому, що фізичні обсяги відвантажень за кордон упали. Хоч і не настільки суттєво, як хотілося б.

Найбільше падіння було у березні, коли добовий експорт з Росії опустився до 3,3 мільйона барелів. Тоді як у січні-лютому становив у середньому 4,6 мільйона барелів. Але вже у квітні показник зріс до 3,6 мільйона барелів на добу. І в травні енергетичні агентства помітного просідання теж не фіксують.  До певної міри постійні розмови про ембарго на російську нафту, не підтверджені подальшим рішучими діями, допомагають режиму Путіна двічі. З одного боку вони тримають ринок у напрузі, а це чудове середовище для високих цін нафту: рік тому барель Brent чи WTI тримався на рівні 70 USD, нині він не опускається нижче за 100 долл. За песимістичними прогнозами, може підскочити й до 150 долл.  З іншого – зволікання дає можливість Росії перегрупувати сили. Як наслідок, спостерігаємо рекордні обсяги експорту до Індії, нарощування відправлень до Китаю тощо. 

Згідно з різним підрахунками та залежно від цінової кон’юнктури, щоденні грошові надходження РФ від продажу нафти оцінюють у 500-700 мільйонів долл. Це в 3-4 рази більше, ніж дає торгівля природним газом. Майже половину цих коштів сплачував Євросоюз, якому насправді дуже некомфортно зістрибувати з цієї російської голки. Хоч демонстративно негативне ставлення до санкцій останнім часом виявляла лише Угорщина, але за кулісами її позицію поділяв багато хто. І не тільки словом, а й ділом.

Орбан не один

Візьмемо до прикладу Італію. У квітні вона наростила закупівлю російської нафти зі 100 тис. до 300 тис. барелів денно. У травні ці обсяги перевищили уже 400 тисяч. А все тому, що найбільший у країні нафтопереробний завод ISAB (понад 20% усього виробництва нафтопродуктів в Італії) контролюється російським «Лукойлом». Під європейські санкції компанія Вагіта Алекперова чомусь усе ще не підпадає. Хіба що їй стало важче залучати кредити, щоб закуповувати для ISAB близькосхідну нафту, тож вона тепер затарює російською сировиною сицилійський порт Аугуста, що поряд з НПЗ.

Схожа історія з нафтопереробним заводом PCK Raffinerie у східнонімецькому містечку Шведт. З одного боку він належить російській напівдержавній і дуже близькій до Путіна компанії «Роснефть». З іншого – завод забезпечує пальним половину локального ринку землі Бранденбург (у т. ч. Берлін)  і створює кілька тисяч робочих місць безпосередньо на заводі та на суміжних підприємствах. Сировину PCK Raffinerie майже на 100% отримує з нафтопроводу «Дружба», тобто з Росії. Тому уряд ФРН найбільш влаштовує варіант, коли за дужки нафтового ембарго виноситься трубопровідна нафта, а табу стосується тільки портових партій. Але де-факто це означає, що орієнтовно третина російського нафтового експорту уникатиме санкцій. Згідно з торішньою статистикою, у 2021 році РФ відправляла в ЄС по трубі щоденно 720 тис. барелів нафти, а морським шляхом – 1,5 мільйона барелів.  

У переліку тих, хто встиг цьогоріч непогано нажитися на «кривавій нафті», і Греція. Ця країна володіє найбільшим танкерним флотом у світі – понад 700 суден. І зараз, коли чимало світових транспортних компаній припинили співпрацю з РФ, для грецьких судновласників настав зоряний час. Приблизно 40% російської нафти вивозиться нині під грецьким стягом. Як підрахувала німецька газета Die Welt, посилаючись на судноплавний реєстр  Lloyd’s, у квітні з російських нафтових портів Приморськ, Новоросійськ, Усть-Луга і Санкт-Петербург вийшло 190 танкерів, 76 із яких мали грецьку прописку. Шкода втрачати бізнес, якщо через війну в Україні фрахтові ставки у світі уже зросли на 230%. Тому не з Орбаном єдиним точиться зараз боротьба за нафтові санкції.

Просто позиція офіційного Будапешта є найбільш спекулятивною у цих дебатах довкола ембарго.  Реально Угорщина залежить від імпорту російської нафти заледве на 50%. Далеко не критичний показник. Литва і Фінляндія, наприклад, на 80%, Словаччина – більш як на 70%. Але не вони до останнього намагалися торпедувати санкції. Практично єдиним великим отримувачем нафти із РФ в Угорщині є місцевий нафтовий концерн MOL, здатний переробляти до 8 млн т нафтової сировини  на рік. Це значно більше, ніж потребує внутрішній ринок, тому левову пайку готових нафтопродуктів MOL відправляє на експорт. Іншими словами, для забезпечення власних потреб у пальному Угорщина цілком могла б обійтися і без російської сировини. Але хитрий Віктор Орбан хоче викрутити хоч якусь вигоду з цієї ситуації: або прихильність від Путіна, або грошову компенсацію від ЄС. Делікатним моментом у цій ситуації є те, що 100% російської нафти в Угорщину іде транзитом по трубі через Україну. Однак «Нафтогаз України» не наважується самостійно примкнути вентиль. Бо з одного боку транзит приносить гроші. З другого, є ризик отримати пачку судових претензій і штрафів. З третього, не хочеться загострювати і без того непрості стосунки з Будапештом.

Зрештою, саме з Угорщиною в НАК усе ще пов’язують один цікавий план поліпшення ситуації на українському паливному ринку. Адже крім нафтових магістралей «Дружби», через територію України пролягає ще й нафтопродуктопровід, що колись був частиною ще радянської системи «Транснефтепродукт». Саме цей провід фігурує у резонансній справі Віктора Медведчука, бо до 2015 року по ньому успішно й у великих обсягах ганяли дизпаливо з Росії в Україну. Артерія і зараз у робочому, але законсервованому стані. Вона націоналізована і передана в управління компанії «Укртранснафта». І що суттєво, своїм крайнім західним кінцем вона виринає вже на угорській землі. Тож ідея полягає в тому, щоб зараз запустити трубу у реверсному режимі і з угорської території помпувати пальне в Україну: це швидше і дешевше, ніж возити автоцистернами, як зараз. Але поки що з угорцями про проект не домовилися.    

Час працює на Москву

Ще одна слабка сторона нафтового ембарго його розтягнутість у часі. Тільки США і Канада змогли відмовитися від імпорту з РФ уже й одразу. Але йдеться тут про незначні обсяги. Канада останніми роками взагалі не купувала нафту в Росії (тільки трішки нафтопродуктів). Обсяг американського імпорту становив 8-9 млн т/рік, тобто лише 3-4% російських експортних відправлень. Навіть Великобританія визнала, що зможе звести закупівлю російської нафти до нуля лише до кінця 2022 року. Деякі країни ЄС матимуть ще довший перехідний період. А це означає, що експорт російської нафти скорочуватиметься, але наслідки цього скорочення не будуть убивчими для економіки РФ. Принаймні у короткочасовій перспективі.

Торік у Росії видобули 524 млн т нафти з конденсатом, із яких 231 млн т пішов на експорт. У травні Мінекономрозвитку РФ опублікувало прогнози на 2022 рік. Так-от, згідно з базовим сценарієм видобуток може впасти на 9%, згідно з консервативним – на 17%. Щодо експорту, то тут базовий прогноз: -1-2%, консервативний: до -10%.  Нехай навіть російські чиновники дещо прикрашають дійсність і фінальні мінуси будуть жирнішими, навряд чи можна очікувати, що за підсумками року експорт російської нафти впаде більше ніж на 25-30%. Цьому є об’єктивні пояснення.

Москва має певний люфт для диверсифікації напрямків збуту і вона цим зараз активно займається. До війни у неї було три великих закордонних ринки: Євросоюз, Азія і Білорусь. На білорусів тепер надії мало. Торік вони купували майже 15 млн т нафти російського походження, та ще й за пільговою ціною. Нині, після втрати базового українського ринку і залишків європейських,  стільки ресурсу білоруським НПЗ просто не потрібно. Вони і так  працюють зараз на низьких оборотах і, ймовірно, влітку змушені будуть зупинятися. Тому Росія взялася масово перекидати свою експортну суміш Urals з проторених європейських маршрутів на азійські ринки. Це супроводжується і значними логістичними труднощами, і фінансовими втратами, але все ж приносить ефект. З одного боку, у квітні РФ довелося продавати в Азії Urals з велетенськими дисконтами (бувало, що й 38% до ціни Brent). З іншого, це допомогло вирівняти у квітні криву експорту, яка заламалася у березні. І відповідно поповнити федеральну скарбницю.

Наприклад, Китай у квітні-2022 закупив на 4% більше російської нафти, ніж у квітні-2021. У відсотках це наче й небагато, а в грошах – сотні мільйонів доларів. За цьогорічні січень-квітень нафтовий експорт до КНР приніс Росії понад 17 млрд долл. Це на 40% більше, ніж за аналогічний період торік. Ріст нафтових цін дався взнаки.  Рекордні обсяги експорту з Росії цьогоріч пішли до Індії.  Якщо за весь 2021 рік вони становили 12 млн барелів, то за березень-квітень 2022-го Індія придбала уже 17 мільйонів барелів російської нафти. Активнішим експортером стала й Туреччина: у березні вона щодоби завозила по 200 тис. барелів нафти з Росії, у квітні – уже по 300 тис.. Щоправда, надалі кардинально нарощувати експорт на усі ці ринки Москві уже не вдасться. Насамперед, з технічних причин. Обсяги квітня-травня – це, ймовірно, пік. Оскільки пряма труба (ВСТО), що з’єднує Росію і Китай уже задіяна майже на 100% потужності. Інші шляхи (транзитом через Казахстан або танкерами через далекосхідний порт Козьміно) суттєво здорожчують ресурс. Аналогічна ситуація і з танкерним трафіком на Індію. Сторонам складно буде задіяти ще більше суден для перевезень. Але й того, що є, достатньо, аби російська нафтова галузь амортизувала санкційний удар.

Не тільки ембарго

Власне кажучи, сум’яття в лавах ЄС також на руку Москві. Тому й ефективність шостого пакету санкцій, м’яко кажучи, бажає кращого. Водночас в арсеналі ЄС і США, крім прямого ембарго, є ще декілька інструментів, які можуть істотно прикоротити російські нафтові доходи. Але їх чомусь мало беруть до уваги.

Перший: відкрити доступ на глобальний ринок для іранської й венесуельської нафти. Це істотно зіб’є ціни і на саму сировину, і на пальне, а отже Росія зароблятиме менше. Крім того, російський Urals втратить конкурентоздатність на ринках Індії й Туреччини, програвши іранському ресурсу. Венесуельський експорт натомість міг би розвантажити дефіцит у Європі.

Другий: запровадити жорсткі санкції до компаній, які транспортують морем російську сировину, і до тих, що страхують ці рейси. Цей запобіжний захід додатково загальмував би вивезення нафти з портів РФ під грецькими, мальтійськими, сингапурськими  прапорами тощо і знизив би експорту активність Росії перш за все в регіоні Південно-Східної Азії.

Третій: прикрити схему змішування російської нафти з іншими сортами, щоб приховати її «російськість». Як це відбувається? Десь у порту чи навіть на рейді зустрічаються три танкери: один –із російською нафтою, другий – припустимо, з арабською, третій – порожній. Із двох перших нафта зливається у третій у пропорції 49:51, і в результаті маємо нетоксичний продукт. У квітні в такі операції активно бавилася компанія Shell у порту Вентспілс. Внаслідок чого на ринку навіть з’явився спеціальний термін Latvian Blend. Зараз Shell пообіцяла більше так не робити. Але цю нішу тепер зайняли дрібніші і менш відомі нафтові трейдери. І замість Вентспілса чи Гібралтару зможуть перенести змішувальні маніпуляції у порти Туреччини чи Еміратів, що уже частково спостерігається.

Четвертий: повна заборона на закупівлю російських нафтопродуктів, як-от мазуту чи газойлю. Це вдарить по російській внутрішній нафтопереробці. Бо частка виходу цих продуктів на місцевих НПЗ значно вища, ніж у Європі. Відповідно їх постійно потрібно десь збувати або складувати. Якщо ж склади будуть забиті, доведеться згортати потужності.

П’ятий: не обмежуватися заморожуванням російських активів за кордоном тільки яхтами та віллами. Вище йшлося по два НПЗ у Німеччині й Італії, які є у власності російських компаній. Насправді, таких заводів, куди вкладено капітал РФ, у Європі набереться з десяток (ще є у Румунії, Сербії, Болгарії, Нідерландах). Не кажучи вже про мережі заправок, нафтові сховища, портові потужності та інші інфраструктурні об’єкти. Увесь це й бізнес не тільки продовжує працювати й перераховувати гроші у бюджет РФ, а й тихою сапою веде лобістську діяльність на користь Москви.  

Ярослав Ярош