Трубопровідний транзит: бути чи не бути

На третій рік повномасштабної війни з РФ російські енергоносії – як нафта, так і природний газ –  усе ще течуть по українських трубах. Транзитом до держав Європи. Технологічно Київ з легкістю міг би прикоротити ці маршрути. Але українська влада, схоже, досі не визначилася з остаточною позицією: продовжувати цю практику чи закривати вентиль. Тому ухвалює проміжні рішення, яким бракує логіки й послідовності.

Як-от недавня заборона для компанії «Лукойл» помпувати свою нафту транзитом через Україну. Адвокати диявола» в ЄС Віктор Орбан та Роберт Фіцо намагаються роздмухати з цього міжнародний скандал, бо зацікавлені у подальшому надходженні російських енергоносіїв до Угорщини й Словаччини відповідно. І це може бути лише одним і раундів більш глобальної енергетичної гри.

Що трапилося з «Лукойлом»

Ще 24 червня президент Володимир Зеленський своїм указом увів у дію рішення РНБО про посилення санкцій проти окремих фізичних та юридичних осіб. Однією з таких юросіб і виявилася нафтова компанія «Лукойл». Вона належить до головних постачальників сировини на Дунайський НПЗ в Угорщині й нафтопереробний завод Slovnaft у Словаччині. Обидва належать угорськоому нафтохімічному концерну MOL. В середньому за рік кожен із заводів купує в «Лукойла» по 2-2,5 млн т нафти. У свою чергу це покриває 25-35% їхніх потреб у сировині (залежно від завантаження), тобто достатньо багато.

Теоретично і Дунайський НПЗ, і Slovnaft мають можливість перейти на інші джерела. Зокрема, в Угорщину нафта може надходити через термінал в хорватському порту Омішаль і трубопровід Adria. Натомість Словаччина може отримувати її через Трансальпійський нафтопровід, про що уже домовилася сусідня Чехія. Але ціна такого імпорту очікувано буде вищою, ніж закупівля російської нафти. І потенційно вона здатна похитнути фундамент політичної стабільності того ж таки Орбана – в Угорщині одні з найнижчих у Євросоюзі ціни на пальне й комуналку. У 2022 році Будапешт пролобіював у Євросоюзі винятки з ембарго на купівлю російської трубопровідної нафти. Й Угорщина, і Словаччина отримали згоду на її імпорт аж до 2027 року.

Інша річ, що не тільки «Лукойл» помпує нафту на Захід по українській трубі. Те ж саме роблять «Роснефть», «Татнефть», «Газпромнефть» та деякі менші російські компанії. Так само невеликі обсяги відправляє за цим маршрутом і Казахстан. Оскільки щодо інших нафтовідправників Україна санкцій на запроваджувала, то при бажанні «Лукойл» елементарно може обійти червневу заборону.

Наприклад, продавши на вході в російську трубу весь обсяг «нейтральній» швейцарській компанії, а та вже оформить товарні стосунки з угорськими чи словацьким НПЗ. Існує у ринковій практиці й механізм свопування, коли великі видобувники з логістичних міркувань обмінюються між собою  рівнозначними обсягами сировини, яка знаходиться в різних географічних локаціях. Ймовірно, щось з того уже відбулося. Бо як запевняють у «Нафтогазі України» липневі показники транзиту, порівняно з червневими, не зменшилися. Але це не перешкодило офіційним Братиславі й Будапешту роздмухати скандал. Скандал, який радше має превентивну мету: утримати Україну від спроб повністю перекрити транзитний крана на російському напрямку. Бо тоді Словаччина з Угорщиною зазнають реальних економічних збитків. Зараз це лише імітація.

Чим регулюється транзит

Ще у 2019 році між компанією «Укртранснафта» («донька» НАК «Нафтогаз України») і російською державною компанією «Транснефть» було підписано 10-річну угоду про транспортування нафти через українську територію. У перший рік дії документа обсяги транзиту становили 13,1 млн т. Після повномасштабного вторгнення РФ у лютому 2022-го угоду сторони не денонсовували, але статистику помпування «Укртранснафта» засекретила. Проте за неофіційною інформацією показники транзиту нині мало що відрізняються від довоєнних. Агентство Reuters з посиланням на галузеві джерела стверджує, що нині через українську трубу помпується приблизно 1.1 млн т нафти з Росії. Із них 900 тис. т вибирають Словаччина й Угорщина приблизно в рівних пропорціях.

В «Укртранснафті» запевняють, що наповнення транзитного потоку повністю визначає «Транснефть». А отже достеменно перевірити, чи є в трубі лукойлівський ресурс і скільки його, вони не можуть. Можуть покладатися тільки на слово. Так, «Укртранснафта» отримала листа від угорської MOL із запевненнями, що нафта, яка у липні транспортується для її потреб через південну гілку «Дружби», не належить «Лукойлові». Формальностей дотримано. Однак цей момент додатково підкреслює всю умовність заборони на транзит «Лукойлу».

Для самої Росії цей маршрут не є чимось пріоритетним. «Транснефть»  платить за нього, ймовірно, найвищий у Європі тариф – 21 євро за тонну. При цьому РФ попри санкції усе ще вдається експортувати понад 230 млн т нафти (результат 2023 р.). У цьому масиві 12-13 млн т українського транзиту – не така уже й серйозна пайка. Але з власної ініціативи відмовитися від цього експорту Москва не може. Бо це означає підставити своїх ключових союзників у ЄС. Однак і докладати особливих зусиль з метою збереження маршруту вона не буде. Це доводиться робити Орбану й Фіцо.

Чим ризикує Україна

Математика підказує, що цьогоріч «Укртранснафта» може отримати за транзиті 200-250 млн USD за рік. Напевне, це не та сума, задля якої варто допомагати заробляти гроші спонсорам режиму Путіна. Логіка війни диктує повністю відмовитися від транзитного помпування. Причому ще вчора. Тим більше, що на офіційному рівні Україна не втомлюється закликати світ припинити імпорт російських енергоносіїв. У цьому контексті санкції проти «Лукойлу» на тлі безперешкодного доступу до труби інших нафтових компаній з РФ видаються половинчастим, непослідовним і малозрозумілим рішенням. Навіщо тут ця вибірковість? Хіба що справжня позиція уряду зводиться до бажання такий транзит зберегти, не заявляючи про це публічно. Як зазначають учасники ринку, до цього схильне нинішнє керівництво НАК «Нафтогаз України». Інакше доведеться думати про консервацію магістральних нафтопроводів і про ліквідацію підрозділу «Укртранснафта» як де-факто непотрібного.  Існують й інші побоювання. Деякі виправдані. Деякі ні.

До прикладу, на забезпечення ринку України нафтопродуктами припинення доступу російської нафти на НПЗ Угорщини і Словаччини суттєво ніяк не вплине. Бо частка імпорту з цих країн зберігається незначною. Зокрема, з Угорщини торік Україна завозила лише 6% від загального обсягу нафтопродуктів. Зі Словаччини – ще менше. У перші місяці 2024-го картина суттєво не змінилася. Тому компенсувати втрату ці обсягів нафтопродуктів нескладно. Інша річ, можна очікувати на недзеркальну відповідь з боку держав-сусідів. Зокрема, скорочення чи припинення надходжень електроенергії в Україну. А також блокування урядами Орбана й Фіцо фінансової та військової допомоги Україні з боку ЄС. 

Міністр закордонних справ Угорщини Петер Сійярто заяив, що  Будапешт вважає рішення Києва про заборону транзиту ворожим, бо воно створює фундаментальну загрозу безпеці енергопостачання Угорщини й Словаччини. А тому поки не буде відкликана ця санкція, його країна блокуватиме фінансування Європейського фонду миру. За рахунок цього фонду держави ЄС отримують відшкодування за надану Україні військову допомогу. Юрай Бланар, словацький колега Сійярто,  зі свого боку заявив, що припинення транзиту лукойлівської нафти є відвертим порушенням угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Мотивує він свою позицію тим, що згадані санкції завдають значно більше шкоди окремим країнам Євросоюзу, аніж Росії. Тож якщо ситуацію не вдасться врегулювати на рівні Єврокомісії, то Угорщина й Словаччина погрожують подати позов проти України в арбітражний суд. Але нагнітання кризи може бути просто необхідною прелюдією, щоб на кінець 2024 року вийти на компромісне рішення з Києвом щодо трубопровідного транзиту.

І про газ також

Паралельно з гучними заявами словацький прем’єр Роберт Фіцо у липні двічі  телефонував до голови українського уряду Дениса Шмигаля і за результатами останньої з розмов повідомив, що запропонував Києву технічне рішення, як розв’язати цей конфлікт. Деталі плану не розголошуються, але згідно з задумом Фіцо, у цьому рішенні мала б бути задіяна ціла група держав ЄС, які отримують російську нафту. Зокрема, крім Словаччини й Угорщини він пропонує долучити сюди Чехію.

Симптоматично, що раніше словацький прем’єр уже пропонував Україні й технічне рішення щодо продовження після 2024 р. транзиту російського природного газу. 5-річний контракт між «Нафтогазом України» й «Газпромом» завершується наприкінці поточного року. В українському уряді категорично заперечили, що підписуватимуть нову транзитну угоду з російським держконцерном. Проте утрималися від таких самих категоричних заяв, що транзиту у 2025 році не буде. Натомість Роберт Фіцо ще взимку стверджував, що «виникла домовленість про те, що транзит російського газу через Україну, ймовірно, продовжиться» і після 2024-го. Основними бенефіціарами такого газового транзиту, як і у випадку з нафтою, є Словаччина й Угорщина. Але не тільки. Надалі цей же російський газ може надходити до Австрії та Італії.

Таким чином, потенційно виникає уже доволі широкоформатна коаліція держав ЄС, зацікавлених у тому, щоб російські енергоносії продовжували надходити в Європу по українській трубі, незважаючи на війну, яка триває. Відгородити при цьому  Україну і Росію від безпосередніх бізнес-контрактів – це радше проблема юридичного характеру, і вона не видається нездоланною. Від Києва вимагатиметься принаймні не чинити спротив цій схемі. А якщо брати ще глобальніше, то окремий енергетичний блок можуть спробувати імплементувати в якийсь із варіантів майбутнього мирного плану. Чи вигідно це Україні? Насправді, це не головне. Фінальне рішення щодо продовження чи згортання трубопровідного транзиту диктуватиметься не економічною вигодою, а політичним порядком денним станом на кінець 2024-го.   

Ярослав Ярош