Дороги Андрія Бондаренка: від першого досвіду до відбудови України

Андрій Бондаренко, військовослужбовець ЗСУ, підприємець, засновник компанії «Ронгбук», у ЗСУ з першого тижня війни. Попри щоденний ризик життям та постійні військові баталії, він упевнений що Україна вистоїть і виборе міцний справедливий мир. А відтак, мріє про плани відбудови рідної держави та відновлення своїх довоєнних проєктів.   

У перерві між активними бойовими діями Андрій поспілкувався з нашим кореспондентом і згадав багато цікавих моментів:

– Користуючись нагодою, щиро вітаю всіх українців, стомлених, але не переможених громадян нашої держави. Останнім часом, сидячи у бліндажі на нулі та читаючи у нетривалі періоди відносного затишшя соцмережі, блоги, публікації у ЗМІ, я помічаю в очах і думках людей зневіру, песимізм, розгубленість, втому. Багато хто втрачає віру в перемогу, в силу єдності українського суспільства, у сенс щоденної праці. А ще частіше не бачить та не розуміє своєї ролі в тому, що ми разом маємо зробити після війни.

Тому найперше, що мені хочеться сказати усім воїнам, усім мирним українцям, усім біженцям та переселенцям, усім, хто працює в тилу і робить свою справу: зрозумійте та відчуйте, абсолютно нічого не втрачено. Навпаки, саме зараз ми стоїмо перед можливістю справжнього очищення та відродження, треба лише певний час протриматись, вистояти і вибороти стійкий і справедливий МИР. Це кажу вам я, людина, яка вже кілька разів була однією ногою у засвітах, але не втратила віру та надію на відновлення України.  І  як військовий, як підприємець, як громадянин, зараз як ніколи, я відчуваю відповідальність не лише за оборону, а й за майбутнє, за шляхи розвитку України, які ми оберемо. За те, як ми відновлюватимемо країну, як змінимо її. Саме тому я хочу, щоб мій голос був почутий і врахований, хочу бути частиною цього процесу не лише прагненнями та діями, а й чіткими месседжами, ідеями, проєктами. Хочу ділитися досвідом, відверто говорити про виклики і про шляхи їх подолання. Бо бачу: українцям зараз потрібне не просто натхнення, а чітке бачення, що робити і яким чином діяти  разом, спільними зусиллями.

– Розкажіть трохи про Ваш життєвий шлях.

– Народився у Мисайлівці що на Богуславщині, старовинному, красивому селі, з тихим подихом української землі, яка з дитинства виховує в людині розуміння свого коріння. Так сталося, що виростав без батька, і це загартувало мене з юних років, навчило покладатись на власні сили. Життя рано поставило перед вибором: або чекаєш допомоги, якої немає, або береш відповідальність на себе. Я обрав друге і з того часу так і живу.

Після школи вступив до Українського фінансово-економічного інституту на факультет податкової міліції. Це було по суті військове училище: муштра, казармений режим, ранкові кроси, дисципліна, стрільби, строї. Більшість курсантів жили в орендованих квартирах, але я провів у казармі майже всі роки. І не скаржився. Навпаки, мені це подобалося. Дисципліна дала мені системність, витримку, самоконтроль.

Після закінчення інституту я працював в органах податкової міліції, а згодом в податковій інспекції. Це був час, коли я зсередини вивчив, як працює український бізнес і як йому виживати у складній, часто зарегульованій і непередбачуваній системі. Мав реальні можливості для кар’єрного зростання, був ініціатором змін, намагався впровадити чесніші, прозоріші підходи. Але зрештою зрозумів: хочу будувати, а не контролювати.

– Власний бізнес – це дуже відповідальний крок. Не боялися провалу?

– Хвилюватися не було часу. А впевненості додало те, що я добре знав особливості і тонкощі справи. Отже, разом із друзями створили першу компанію з юридичних та аудиторських послуг. Це був наш перший досвід підприємництва, і вже тоді ми навчилися не боятися ризику, але завжди прораховувати його тверезо. У 2017 році я повністю занурився у сферу дорожнього будівництва. Ми знайшли вузьку, але важливу нішу — виробництво бітумної емульсії. В Україні був дефіцит цього матеріалу, а попит зростав. Почали з оренди італійської установки, опанували технологію, придбали гудронатор і вже в 2020 році досягли піку виробництва: понад 400 тонн емульсії.

Починали з маленького вагончика та кількох лопат. Зараз у нас власна техніка, досвідчений колектив, виконані державні замовлення, участь у «Великому будівництві». Ми створювали реальні речі — дороги, якими їздять українці. І я завжди пишався, коли чув: «Добре зроблено. Нічого не гойдає, не стукає». Це була наша робота — непомітна, коли зроблена якісно.

– Де Ви зустріли війну?

– У лютому 2022-го я був у батьківській хаті в Богуславі. Планував замінити підлогу на кухні, облаштувати теплу підлогу, доглядав за садом — посадив там 120 дерев. Через два дні мали привезти стовпчики-шпалери. Вони досі стоять у дворі… як і розібрана підлога, і розкладені інструменти. Війна зупинила все.

25 лютого ми з однокласником пішли до військкомату. Але через брак бойового досвіду мене не взяли одразу до ЗСУ, направили до добровольчого формування. Уже в той самий день ми стояли на блокпосту біля Богуслава з мисливською рушницею, у старій формі. Потім була повістка, польовий вишкіл у квітні, холод, намети, хвороби, гармати МТ-12 «Рапіра», протитанкова підготовка.

У червні нас кинули в гарячу точку на стику Дніпропетровської, Запорізької та Донецької областей. Бойові офіцери, важкі позиції, нестача снарядів. Але ми тримались. «Рапіри» — стара зброя, але вмілою рукою вони творили дива. Потім  реформація частини, Сумщина, згодом Курська область. Весь час без ротацій, без перерв. Лише короткі відпустки, які я завжди проводив у рідному селі, як запорожець у перервах між походами. Зрештою, я вірю, що в кожному з нас десь усередині живе ген козака, гайдамаки — треба лише дати йому прокинутись.

– Розкажіть про Ваші військові будні, як ви змінились з початку війни?

– Сьогодні я начальник служби військової техніки, замінив на цій посаді бойового побратима, який загинув. Нещодавно успішно пройшов переатестацію з капітана податкової міліції став старшим лейтенантом ЗСУ. Із собою в армію я приніс досвід підприємця, що має постійно вирішувати складні системні завдання — планування, відповідальність, прорахунок. А в армії навчився ще більшої витримки, рішучості, людяності.

Чи змінився я від початку війни? Так дуже суттєво. У військових умовах все стає прозорим і чітким: хто ти, хто поруч, що має значення, а що ні. Іноді боляче дивитися на різкий контраст: там, на передовій, гинуть побратими, а тут преміальні авто, модні ресторани, розваги, байдужість. Але й бачу дуже багато прикладів стійкості, згуртованості, жертовної самовіддачі. Адже війна має стосуватись усіх. Навіть якщо не з автоматом, то з волонтерством, підтримкою, роботою на потреби ЗСУ. Армії потрібні всі — юристи, логісти, техніки, водії, і кожен може знайти для себе пристосування відповідно до здібностей і можливостей.

Тож, я сповнений оптимізму і не втрачаю віри. Навпаки чітко знаю, що робитиму після Перемоги. Насамперед я відновлю свій бізнес і почну будувати те майбутнє, про яке ми мріємо. Будуватиму те, що вмію краще за все – дороги, бази, логістичні мережі, нову Україну.

– До війни Ви приймали участь у програмі «велике будівництво». Що можете сказати про цей досвід?

– Перш за все, хочу зауважити, що дороги це артерії держави. Це робота, розвиток, зростання. Це логістика, безпека, евакуація, мобільність. Без якісних доріг неможливе ні військове забезпечення, ні економічне зростання, ні повернення людей додому. Дороги це те, що дає надію і стає орієнтиром, драйвером для розвитку інших галузей. Тому програму великого будівництва сприймав з ентузіазмом. Хай щоб там не говорили ті, хто намагаються маніпулювати громадською думкою.

Після війни нам доведеться багато чого починати з нуля. Але я вже це робив і знаю, як це робиться. І я готовий діяти.

Я ніколи не шукав легких шляхів і, коли вирішив іти у власний бізнес, хотів не «паперової» справи, а справжньої з конкретним результатом, з матеріальним виміром. Мене не приваблювали модні диджитальні історії швидких злетів, я хотів будувати щось, що можна побачити, помацати, відчути під ногами. І вибрав дороги.

– Якими були Ваші кроки у дорожній сфері, і які типові труднощі, з якими стикається будівельник доріг?

– У 2017 році ми з командою розпочали свою справу — заснували компанію «Ронгбук», яка спеціалізувалася на виробництві бітумної емульсії. Це вузький, але стратегічно важливий сегмент дорожнього будівництва, і на той момент в Україні гостро відчувався дефіцит такої продукції. Попит зростав, а якісної пропозиції було обмаль.

Рішення було непростим. Це високі витрати, складна логістика, необхідність глибокого технологічного розуміння. Але я завжди був тим, хто любить ризик — не сліпий, не азартний, а прорахований і усвідомлений. Ми взяли в оренду італійську установку, навчилися виготовляти ЕКШ (емульсії катафорезного шорсткого типу) — складні хімічні суміші з контрольованими властивостями. Спочатку було важко — обладнання, зберігання, транспортування, сировина з Польщі та Білорусі. Але крок за кроком ми подолали ці бар’єри.

Вже у 2020 році ми досягли пікових обсягів — понад 400(!) тонн продукції. Крім виробництва, надавали послуги з розливу емульсії, використовували унікальне на той момент обладнання — гудронатор, який дозволяв якісно й ефективно працювати навіть у найвіддаленіших куточках. Починали, як то кажуть, з вагончика й кількох лопат, а виросли до повноцінної технічної бази з екскаваторами, навантажувачами, асфальтоукладачами, вантажівками.

Зрештою, наш бізнес став частиною великої історії — державної програми «Велике будівництво». І я щиро вважаю, що ця програма одне з найпотужніших рішень за останні десятиліття. Бо дороги це не лише асфальт. Це судини економіки, доступ до лікарень, шкіл, бізнесу, туризму, безпеки. Це держава в дії.

Так, іноді я чую дорікання, мовляв, чи не краще ці гроші було б віддати на армію. Але такі розмови — спекуляції безвідповідальних осіб. Бо сильна армія потребує сильної економіки. А економіка без доріг паралізована і не може розвиватись. Без логістики немає ні зброї на фронті, ні евакуації, ні тилу. Успішний бій це вчасно доставлені боєприпаси, харчі, паливо. А значить, дороги це невід’ємна складова обороноздатності.

– Які проблеми доводиться вирішувати людині на Вашій будівничій посаді?

– Звісно, шляхобудівництво в Україні має свої труднощі. І не завжди проблема в якості самого будівництва. Ми, наприклад, постачали емульсію для дороги в Київській області, зробили все за технологією. Але одного разу по ній проїхала фура вагою 105 тонн і дорога луснула. Бо в Україні досі не вирішено проблему перевантаження транспорту. Жоден асфальт цього не витримає.

Коли почалась війна, ми не закрили компанію. «Ронгбук» вистояв. Ми зберегли команду, завершили всі проєкти, розпочаті до повномасштабного вторгнення. Навіть почали нові — будували з нуля командні пункти для армії, ремонтували техніку для ЗСУ, працювали з благодійниками. Частина нашого колективу, 25% пішли служити. Так само, як і я.

– Яким Ви бачите майбутнє України після війни? 

– У майбутнє дивлюся із стриманим оптимізмом та, безумовно, планую повернутись у будівельну справу. І не просто відновити компанію, а масштабувати її. Бо знаю що попереду величезна робота. За моєю оцінкою, 80% доріг в Україні підлягають повному відновленню. Це не перебільшення, а фактична потреба. Якщо ми хочемо відродити зруйновані міста і села, знову стати транзитною країною, інтегруватися в Європу, ми повинні мати дороги не гірші за європейські. Це інфраструктурна незалежність, економічна мобільність, гідне життя.

А ще я знаю, що в мене є досвід, розуміння, команда і воля, щоб бути частиною цього великого процесу.

Хочу, щоб після мене залишились не слова, а результат — кілометри якісних доріг, нові підприємства, відбудовані міста. Хочу, щоб мої діти пишались тим, що їхній батько не злякався, а зробив, що міг та вмів найкраще — будував дороги, якими люди повертаються додому. Дороги, якими рухається вперед наша держава.

Бо, врешті, це і є справжній патріотизм, коли замість питань «хто винен», ти шукаєш відповідь на запитання «що я можу зробити».

Я знаю, що можу. І зроблю.

Підготував Володимир Клочко для Резонансу