Для декарбонізації металургійної промисловості Південної Африки знадобляться значні капіталовкладення, що стане викликом для виробників сталі. Окрім того, прогресу заважають політичні чинники, зазначають у Південноафриканському інституті чавуну та сталі (SAISI). Про це повідомляє Kallanish.
У ПАР приблизно 60% сталі виробляється у доменних та киснево-конверторних печах, 40% – в електродугових печах (EAF), що в основному використовують брухт як сировину. Процес декарбонізації передбачає перехід на водень, збільшення використання відновлюваних джерел енергії, перехід до EAF та дослідження технологій уловлювання та зберігання вуглецю (CCS). Усе це вимагатиме значних капіталовкладень в інфраструктуру та розвиток технологій, що кине виклик виробникам сталі. Особливо, зауважують у SAISI, це торкнеться невеликих або середніх компаній, які вже стикаються з фінансовим тиском через обмеження попиту.
Серйозні наслідки для деяких африканських країн може мати запровадження європейського механізму транскордонного вуглецевого коригування (CBAM). Зокрема, ПАР у середньому експортує продукції із секторів, що будуть охоплені цим механізмом, на $1,4 млрд на рік, включаючи металургію. Приклад Євросоюзу також наслідує Велика Британія, що є великим експортним ринком, – там теж розглядають можливість запровадження обов’язкових стандартів на продукцію щодо викидів вуглецю.
«Крім того, сталеливарники стикаються з конкуренцією, оскільки податок на викиди вуглецю наразі стягується лише з південноафриканських виробників, а не з імпортної продукції», – зауважують у SAISI.
Як вважають в організації, це створює нерівні умови для місцевих металургів, які намагаються перейти на виробництво сталі з низьким вмістом вуглецю і при цьому залишатися конкурентоспроможними на глобальному ринку.
Розв’язання цих проблем, підкреслюють у SAISI, вимагатиме комплексного підходу, який передбачає реалізацію певної державної політики, галузеві інвестиції та співпрацю в усьому ланцюжку постачань.
