Що не так з рішенням уряду по генераторам?

Днями Кабмін затвердив постанову, якою скасував імпортні мита й імпортне ПДВ на генератори і ряд найменувань обладнання для потреб енергетики.

Взагалі-то мита і податки встановлюються законами, але під час ковіду уряду було надано право самостійно визначати відповідні переліки товарів, і уряд цим правом скористався.

Здавалося б — все очевидно. Проблема є, росіяни обстрілюють енергосистему. Є і рішення — здешевити імпорт відповідного обладнання.

Чудове рішення в дусі сільськогосподарської колонії. Прем’єр Британії Уільям Пітт старший, який у 18 ст. казав, що «британські колонії не мають отримувати дозвіл навіть на виробництво цвяхів для підков», був би задоволений.

Але це рішення прийняла не окупаційна влада. Це рішення українського уряду. Уряду країни, яка планує виграти війну. І уряду, який на 9 місяці вторгнення міг вже здогадатись, що якщо ти не маєш власної промисловості, то тобі значно складніше воювати.

Що мав би зробити уряд здорової людини?

1. Передбачити зростання потреби в енергетичному обладнанні. Плани ворога руйнувати нашу енергосистему обговорювались давно. І навіть початок цього руйнування стався не вчора.

2. Зібрати внутрішніх виробників критичного обладнання і матеріалів і з’ясувати, які їх реальні виробничі потужності, чи можуть вони бути розширені, в які терміни і що для цього треба.

3. Скасувати імпортне мито і імпортний ПДВ на комплектуючі і сировину, які завозяться в Україну для виробництва тут енергетичного обладнання.

4. Надати внутрішнім виробникам такої продукції пріоритетний доступ до кредитування по програмі 5−7−9, щоб вони могли розширити потужності і сформувати більший запас комплектуючих і склад готової продукції.

5. Сформувати резервний фонд обладнання і матеріалів через держрезерв або розмістивши державне замовлення на українських підприємствах. Уряд вміє це робити, адже такий підхід був вдало застосований для забезпечення Чернігова продуктами харчування на початку вторгнення.

Такі кроки відповідають здоровому глузду. І були запропоновані мною через відповідне депутатське звернення. Це дозволило б максимально ефективно використати фінансовий ресурс, який буде залучено для купівлі обладнання. Тобто спрямувати його частину всередину країни, що забезпечило б надходження податків в український бюджет і створило б чи зберегло існуючі робочі місця. Галузь енергетичного машинобудування — біля 10 тис. робочих місць.

І вже одночасно з цим скасовувати імпортні мита і імпортний ПДВ на готову продукцію. Тоді це була б збалансована політика, яка б і знімала гостроту попиту, і не дискримінувала внутрішніх виробників.

Але ж ні. Уряд робить скасування імпортних обмежень виключно на готову продукцію — без комплектуючих і сировини для здешевлення її виготовлення, не кажучи вже про інші кроки. В результаті чого генератор, зроблений в Україні, буде за визначенням на 20−30% дорожчий від імпортного.

Подібний підхід уряд практикує не вперше. Менше 30% форми для військових держава закуповує в Україні, решту — за кордоном. Причина аналогічна. Замість того, щоб завчасно спланувати потребу, розбити замовлення на кілька місяців і розмістити його в Україні, дотягнули до останнього, і побігли по всьому світу замовляти пошиття форми. І лише після розголосу, який підняли українські підприємства легкої промисловості, за участю парламентарів почали зустрічі з виробниками, почали розмову про планування потреби наперед і інші очевидні дії. Легпром, доречі, це біля 100 тис. працівників. Буде у них робота, чи ні, залежить від того, чи зможуть чиновники в уряді виконати нормально свою організаційну роботу.

Свіже «імпортне» рішення уряду є симптомом деяких базових проблеми розуміння Кабінетом міністрів своєї ролі в економіці.

По-перше, чи має уряд знати, які товари виробляються в країні? Особливо ті, які мають важливість для держави. Що це за підприємства, де вони знаходяться, які їх потужності, який стан технології і т.д. Переконаний, що знати це — обов’язок уряду. І цей обов’язок уряд зараз не виконує в достатній мірі.

По-друге, чи має уряд прогнозувати потребу в певних важливих товарах і управляти нею в такий спосіб, щоб внутрішні виробники мали можливість чи бодай шанс її задовольнити? Або ж має покладатись на вільний ринок, чия невидима рука чомусь не спромоглась в ковід забезпечити країну засобами захисту і вакцинами, а у війну — боєприпасами, формою і безпілотниками?

І, третє, чи має уряд обов’язок забезпечувати розвиток внутрішнього виробництва, використовуючи для цього наявні інструменти стимулювання, або ж у кожній незрозумілій ситуації треба спочатку відсторонено спостерігати, а потім вирішувати проблеми за рахунок імпорту? Цю ж тезу можна сформувати і в інший спосіб: чому уряд бачить свою роль у забезпеченні потреби споживача промислових товарів, але не бачить своєї ролі у розвитку відповідних виробництв всередині країни?

Прості питання з очевидними відповідями. Треба тільки захотіти зробити.

Народний депутат України, заступник голови комітету з питань економічного розвитку Дмитро Кисилевський, спеціально для НВ Бізнес